Він мав у серці те, що не вмирає

Я дозволила собі перефразувати слова Мавки з драми Лесі Українки «Лісова пісня», бо саме так хочеться говорити про Тараса Шевченка — велета духу, знаного в усьому світі. На його коротке життя випало стільки випробувань, що багатьом складно навіть уявити. Кріпацьке сирітство, тавро неблагонадійного, царська заборона писати й малювати, постійна побутова невлаштованість, а згодом — десятиліття виснажливої солдатчини, що остаточно підірвала його здоров’я.

За свідченнями Георгія Дем’янова, редактора «Нижегородских губернских ведомостей», після повернення зі заслання на обличчі Шевченка «лежала печаль глибокого страждання». Микола Костомаров, приятель Шевченка, зазначав: «Під червону шапку взяли веселого, бадьорого душею, з густим русявим волоссям, а з-під цієї червоної шапки повернувся він із сивою бородою, зовсім лисою головою, з навіки втраченим здоров’ям». Лікар Ф. Козачковський зафіксував, що Тарас Шевченко повернувся після десяти років солдатчини з передчасно знесиленим, назавжди скаліченим організмом. А йому на той час було всього 43 роки.

Влітку 1859-го, під час своєї останньої подорожі в Україну, його рідна сестра не могла впізнати в змученій, старій людині свого брата. А 30 вересня 1859 року Л. Тарновська писала своєму синові Василю: «Бідолаха Шевченко хворий, і боюсь, чи не водянка в нього в грудях, він не лежить, але руки його важкі і лице набрякле». Саме ця хвороба й стала причиною відходу в інший світ Тараса Шевченка.

А ще 1847 року, відразу після пережитого ревматизму, Шевченко захворів типовою для в’язнів хворобою — цингою. У листі до княгині В. Репніної від 25 лютого 1848-го він писав із Орська: «Лякає мене теперішня хвороба».

Протягом всього життя, й особливо після повернення із заслання вже хворий Шевченко не мав налаштованого побуту. В маленькій квартирі на горищі будинку Художньої академії в Санкт-Петербурзі, де жив іще студентом і де оселився по поверненню зі заслання, завжди бракувало повітря. Пари кислот, які використовували при гравіруванні, дуже шкодили важко хворому на серце поету. До фізичних страждань додавалася й тяжка внутрішня тривога: минуло десять років заслання, але Шевченка так і не виправдали — його все ще таврували як політичного злочинця.

Наприкінці 1860-го поет писав своєму троюрідному братові Варфоломію: «Погано зустрів оцей новий поганий рік. Другий тиждень не виходжу з хати, чхаю та кашляю, аж обісіло». І все ж, хоч початок 1861-го Шевченко зустрів тяжко хворим, він весь січень працював. Листувався з М. Чалим у Києві та з Х. Ткаченком у Полтаві у справі розповсюдження свого «Букваря». Просив «Буквар» продавати, а гроші віддавати до кас «наших убогих воскресних шкіл».

Перед смертю, здавалося, настало полегшення: вранці 10 березня 1861 року Тарас Шевченко підвівся з ліжка, попросив допомогти одягтися і спуститися до майстерні. Але впав на сходах. Слуга почув його останню волю: «До Канева». І серце поета зупинилося.

Та останню волю поета було сповнено не відразу. Адже для поховання неблагонадійного Шевченка в Україні потрібен був дозвіл влади. Тому поета спершу поховали на Смоленському кладовищі. Академік Шевченко, відповідно до його звання, лежав у дорогій дерев’яній труні, яку перед похованням помістили в дерев’яну скриню, щоб не пошкодити ні тіла, ні дерева, адже з часом прах Шевченка мали перевезти в Україну.

Після отримання офіційного дозволу влади поховати його в Україні, друзі поета почали готувати останню дорогу. Тіло Шевченка вже було не у двох, а в трьох трунах — металеву вклали в дерев’яну, щоб процесія мала гідний вигляд. У Москві, куди похоронна процесія прибула залізницею, поета відспівували в церкві Св. Тихона. Звідси вирушили в Україну, до Києва. На київському Ланцюговому мосту 18 травня 1861-го процесія зупинилася. Розпрягли коней. Далі дроги з труною Шевченка до самої Церкви Різдва Христового, що на Подолі, де відспівували поета, везли студенти Київського університету. В церкві Йосип, Микита й Ярина Шевченки вперше побачили тіло брата.

20 травня відспівавши Тараса Шевченка, труну з тілом повезли до Канева пароплавом «Кременчук». На березі вже чекали місцеві жителі, священники, козаки, студенти, селяни з околиць. Людей було так багато, що сучасники писали: «Усе місто вийшло назустріч». На похорон також прибули викладачі і студенти Київського університету, полтавська й київська інтелігенція, духовенство, представники українського Петербурґа. Через паводок труну з пароплава до берега довелося нести по пояс у воді. Одним з тих, хто супроводжував поета у його останню путь, був Петро Косач, майбутній батько Лесі Українки. Він разом із іншими громадівцями зустрів труну в Києві, а потім особисто допомагав нести її на Чернечу гору.

Шевченка перепоховали 22 травня 1861 року. Перед труною йшли дівчата у вишитих сорочках, яскравих вінках і стрічках. Вони голосили, ніби прощаючись зі своїм судженим. Так переважно ховали парубків. Вже через кілька днів Чернечу гору стали називати Тарасовою. На місці поховання поета насипали могилу, на якій встановили хрест.

По Києву поширилися неймовірні чутки нібито Тарас Шевченко не помер, а просто зник, рятуючись від нового арешту. Мовляв, друзі поета поховали порожню труну, а сам він по світу ходить і пісні складає, тільки не об’являється.

1939-го на 125-річчя від дня народження Тараса Шевченка в Каневі на Тарасовій могилі урочисто відкрили пам’ятник поетові роботи скульптора Матвія Манізера. Створення меморіального комплексу розпочалося ще 1931-го. Щоби гранітний постамент і бронзова фігура Шевченка не розчавили склеп із труною, потрібно було достеменно встановити місце поховання, адже штучний насип розмивали дощі і місце поховання на той час уже загубилось. Була створена спеціальна комісія з реконструкції могили Шевченка. Згодом місце поховання знайшли. Пізніше спогади про свою роботу в комісії оприлюднила одна з членкинь: «Коли члени спеціальної комісії спускалися в розриту могилу, хтось подав ідею відкрити труну, хоча права на це не мали. Відкривши першу соснову труну, побачили металевий ящик, а в ньому — гарну труну з віконцем. Шевченко лежав «як живий!». Коли труну відкрили і на обличчя похованого потрапило повітря, воно миттєво почало осідати. Налякані люди поспіхом залишили склеп».

Вхід туди замурували залізобетонною стіною, щоб ніхто не проник. Встановлений пам’ятник на могилі Шевченка в Каневі та збудований поряд музей згодом отримали назву Шевченківський національний заповідник.

Музеї Тараса Шевченка існують у різних містах України та за кордоном. Один із них, єдиний на американській землі, розташований у Торонто. Тут шанобливо зберігають, вивчають і популяризують літературно-мистецьку спадщину та незламну постать великого сина України. Історія створення Музею сягає початку 1950-х рр. 1951-го Товариство об’єднаних українських канадців встановило перший на теренах цієї країни пам’ятник Тарасу Шевченку в містечку Оквілл під Торонто. Створений українськими скульпторами Макаром Вронським та Олексою Олійником, він став подарунком України українським канадцям. На відкриття величного пам'ятника висотою понад 3 м й вагою 55 т прибуло більше 40 тис. людей! 1952 року білля пам'ятника відкрили Музей Тараса Шевченка. Серед чисельних експонатів була бронзова копія посмертної маски Тараса Шевченка (оригінал виконав скульптор Петро Клодт, товариш Тараса Шевченка). В ніч на 16 вересня 1988-го музей зруйнувала пожежею. Тієї ночі Ларіон Прокопчак, який жив неподалік, побачив будівлю, що палає, кинувся туди й вихопив із полум’я вже обпалену вогнем посмертну маску поета. Це єдиний експонат, який вдалося врятувати. Попіл на чолі залишився як спогад про траґедію.

Згодом музей відновили. Він знову відкрився 1995 року, але вже в Торонто. 2019-го музей переїхав до нового, сучасного, спеціально відбудованого приміщення за адресою: 1604 Західний Блюр. Новий простір значно краще відповідає потребам установи та відкриває ширші можливості для проведення численних освітніх і мистецьких програм.

Тепер у Музеї Тараса Шевченка зібрали багато унікальних експонатів — є згадувана вже посмертна маска Шевченка, бронзова скульптура поета роботи славетного українського скульптора Івана Гончара, фундаментальна колекція «Шевченко у філателії», рекламна афіша святкування дня народження поета у Київському драматичному театрі ім. Івана Франка 1937-го, портрет Шевченка, вигравіюваний на граніті, та багато іншого. Особливе місце в музейних колекціях займає голова найпершого в західному світі пам’ятника Тарасу Шевченку (скульптори Макар Вронський та Олекса Олійник), що був 1951 року встановлений у північному Оквідлі й який зруйнували вандали 2006-го.

У шевченківській дослідницькій бібліотеці зібрали багато книжок поезії і прози, понад 120 видань безсмертного «Кобзаря». Музей Тараса Шевченка, картинну галерею та бібліотеку відвідують люди з усього світу.