Після Канади — США

Волонтер і громадський діяч Сергій Притула здійснив тур Канадою та США в межах One United Fundraiser — Єдинозбору 2026: масштабної міжнародної кампанії зі збирання коштів на «розумні» дрони-перехоплювачі ворожих безпілотних літальних апаратів для Збройних сил України (ЗСУ). Це благодійна кампанія за участю Благодійного фонду Сергія Притули, військових 412 бригади Nemesis ЗСУ та ініціативи Світового конґресу українців (СКУ). Корпорація Meest виступила спонсором цього туру, в межах якого Сергій Притула дав інтерв’ю тижневику «Міст».

Людей треба більше

— Благодійний фонд Сергія Притули має позитивний імідж і довіру серед людей. Яким чином фонд здобував цю довіру?

— Найперше — це те, що слова і дії в нас не розходяться між собою. По-друге, люди довіряють тим, у кого є експертиза діяльности. Я почав займатися волонтерством що 2014 року, відразу після окупації Криму, тож на початок повномасштабного вторгнення в Україну вже мав восьмирічний досвід різних ініціатив, тобто системно займався допомогою військовим, розумів, що їм потрібно, і знав, де найкраще й найвигідніше це купити. По-третє, це прозорість нашої роботи. Попри те, що навколо фонду є багато різних фейків, інколи й бруду, десь «стараються» російські спецслужби, десь доморощені недоброзичливці, це все розбивається дуже просто об прозорість діяльности. Тобто, коли хтось каже, о, там, Фонд Притули купував «спартани» втридорога, але якщо зайти на сайт нашого фонду, в розділ «Звітність», то можна побачити платіжки за всю бронетехніку, яку ми купили, й побачити на ціни бронетранспортерів, які ми придбали у Великій Британії. Чи це «Спартан», чи це «Самсон», чи «Самаритен», чи бронеавтомобілі «Снайчлендровер» — воно все є. І за бажання кожен можеш дуже легко перевірити, хто має рацію — Фонд Притули в своїй роботі, чи ті, хто на нього «накидає»? Додатковим фактором, який викликає довіру, є відгуки від військових про наш фонд. І тут немає нестачі інформації — починаючи від хлопців і дівчат, які на передовій, закінчуючи командуванням корпусів, командуванням родів військ тощо.

— Раніше вся Україна знала Сергія Притулу як успішного актора та медійну особу. Чому залишили цю сферу й стали волонтером?

— Справді, 2014-го я був достатньо успішним українським телеведучим. У мене щороку було по чотири-п’ять різних телевізійних проєктів, дуже суттєва гастрольна діяльність, разом із шоу «Вар’яти» щороку ми давали по 120-130 концертів в Україні і по всьому світу. Але мало хто знає, що половина моєї родини — це військовослужбовці ЗСУ. І про стан справ української армії я знав, власне, не від когось, не за чутками, а бачив усе, починаючи ще зі середини 1990-х рр., коли приходив, приміром, до свого брата, тоді ще командира взводу, у військові казарми. 2014-го мій перший волонтерський виїзд із допомогою військовим був на Чонгар, коли росіяни окупували Крим. Треба було допомогти прикордонникам на межі Херсонської области й Автономної Республіки Крим. Ми привозили бронежилети, підсумки для магазинів до автомата Калашникова, якусь медицину. То був об’єднаний загін Південно-реґіонального управління Державної прикордонної служби України, де не було трьох однаково одягнутих людей. Там, кожен, хто, як міг, так і виглядав. І ситуація була не кращою ні в Сухопутних військах, ні навіть у спецназі. До 2014-го я активно займався страйкболом. У мене було хороше екіпірування, я був членом страйкбольної команди в Тернополі. Але коли приїхав і побачив, що український спецназ екіпірований гірше, ніж наша страйкбольна команда, роздав свої речі хлопцям і з того часу вже ніколи не граю страйкбол. Тому, маючи на 2014 рік достатньо високий рівень публічної впізнаваности, популярности й, дякувати Богу, довіри, почав збирати датки на армію. Щотижня на вихідних сидів у холі «Нового каналу» (робив анонси, що там буду), щоб люди приносили, хто що може. Вони приносили берці, цигарки, медицину, харчі, теплий одяг, грілки, гроші. Згодом я організував збирання коштів на тепловізори, бронежилети, шоломи тощо. І, мені здається, що капіталізувати свою впізнаваність і допомогти українському бійцеві, це був єдино правильний вчинок, який міг зробити тоді. Ніхто не думав, що все так надовго затягнеться і з 2022 року ще в тисячу разів масштабується. В підсумку 2014-го по 2022 рік я зібрав на потреби українських військових підрозділів сумарно, якщо в доларовому еквіваленті, десь 2 млн USD. І це був дуже хороший показник, як на часи антитерористичної операції й операції Об’єднаних сил. Це був показник номер два серед всіх волонтерських ініціатив, тому що більше збирав лише фонд «Повернись живим». Але це був уже структурований фонд із департаментами, десятками людей. А я був сам, тому серед фізичних осіб це був результат номер один.

— Проте згодом і у вас з’явився вже свій Благодійний фонд Сергія Притули. Як це було?

— Фонд з’явився 21 липня 2020-го. За півтора року до повномасштабного вторгнення. Тоді фонд не займався проєктами мілітарного ґатунку. Тобто тому напрямку я й надалі працював як волонтер-фізична особа, а фонд займався гуманітарними проєктами. Ми працювали з центрами соціалізації діток із аутизмом. Допомагали центрам, які опікувалися дітками з синдромом Дауна, центрам реабілітації онкохворих дітей. Працювали з сиротинцями, лікарнями, інтернатами. Розпочинали це як молодіжні ініціативи в областях. Коли прийшов коронавірус, я відкрив акаунт у патреоні і став на ньому накопичувати гроші. І це, в принципі, була перша фінансова база, на якій почав зростати фонд. Пригадую, як 19 грудня 2021-го ми зробили перший публічний звіт про діяльність фонду перед донорами. То була офлайн і онлайн подія водночас. Ми звітували за шість із половиною мільйонів гривень, які витратили на 50 різних проєктів за півтора року. В нашій команді було троє людей.

— А скільки сьогодні людей працює у вашому фонді? Маєте великий штат працівників? Як оплачується їхня робота?

— На зарплаті в фонді працює близько 130 людей. Це небагато з огляду на той величезний обсяг роботи, що здійснює фонд. Крім них, є ще велика мережа осіб, які допомагають на волонтерських засадах. Але загалом, людей треба більше, бо дуже висока інтенсивність роботи, і люди просто фізично втомлюються. Водночас філософія фонду не брати жодної копійки з пожертв на його утримання. У нас зарплатний фонд формується винятково з боку українського бізнесу на окремо виділений рахунок. Причому абсолютно прозорого бізнесу, зокрема, наші операційні витрати забезпечують такі компанії як «Уклон», «Нова пошта», «Розетка», «Астарта», «Монобанк» і багато-багато інших. Ми дуже хотіли б ще добрати людей, тому завжди в пошуку партнерів, які нам можуть давати якісь гроші на операційні витрати. Адже зростає обсяг роботи й усі бачать її підсумки: ось результати гуманітарного напряму, ось мілітарного, ось ми запустили мережу центрів готовності цивільних, тому що державної мережі немає підготовки цивільного населення до опору. Ось ми відкрили навчальний центр, де готуємо екіпажі збивати «шахіди». Ось у нас з'явився американський фонд Prytula Foundation USA, тепер запустили велетенський проєк «Єдинозбір».

«Працюємо через приватні розмови з бізнесами й окремими донорами»

— Проєкт «Єдинозбір», з яким ви прибули до Північної Америки, — один із наймасштабніших, тож поговорімо про це детальніше. Що принципово відрізняє збір коштів в Україні та за кордоном, зокрема, у США та Канаді — з погляду мотивації людей, довіри та каналів комунікації?

— Усе залежить від цільової авдиторії. Якщо йдеться про українців за кордоном, важливо розрізняти різні хвилі міґрації: діаспору, яка живе там десятиліттями, і українців, які виїхали під час останніх двох хвиль. Це різні авдиторії з різними мотиваціями та комунікаційними моделями. Окремий напрямок — краудфандингові компанії з іноземними донорами, які не мають прямого зв’язку з Україною. Для українців за кордоном особиста участь і прямий контакт вирішальні — на відміну від України, де відпрацьовані збірки через соціальні мережі. Я певен, що без особистого спілкування з донорами ми не змогли б акумулювати значні суми в Канаді та Сполучених Штатах. Зокрема, кошти на закупівлю 26 бронеавтомобілів. У роботі з іноземною авдиторією найефективнішою є співпраця з локальними фондами, яким довіряють у своїх країнах. Приклад — спільний збір у Чехії з волонтерською ініціативою Darek pro Putina, яка за роки повномасштабної війни передала Україні танки Т-72, гелікоптери Black Hawk, дрони й артилерію; в межах цієї співпраці вони нещодавно переказали нам 64,5 млн грн. Саме тому постійно диверсифікуємо надходження, поглиблюючи міжнародну співпрацю, і вже незабаром запускаємо новий збір у Данії.

— Якщо говорити про структуру ваших пожертв, від кого надходить більше — від іноземців чи діаспори?

— У рамках туру, який ми зараз робимо разом зі СКУ та Nemesis, ми свідомо поєднуємо кілька форматів. З одного боку, це приватні зустрічі й розмови з представниками впливових українських родин у Канаді та США, а також відкриті зустрічі з громадами в різних містах, переважна більшість учасників там — українці. Водночас, до цих подій долучаються канадці й американці, які підтримують Україну. Ми також окремо працюємо з бізнесами та бізнес-спільнотами, не пов’язаними безпосередньо з українською громадою, зокрема, торговими палатами чи компаніями в США, що мають представництва в Україні.

— Як переконуєте закордонну авдиторію, яка охоче жертвує на гуманітарні потреби, але не готова підтримувати військові, давати гроші саме на зброю?

— Залежить від країни й її законодавства. У Чехії ми можемо відкрито збирати кошти на дрони, танки чи гелікоптери, у деяких нордичних країнах — на дрони, тоді як у багатьох державах, зокрема, у США, публічні збори на військові потреби заборонені. У таких випадках працюємо через приватні розмови з бізнесами й окремими донорами, шукаючи легальні способи підтримки військових проєктів. Загалом у світі немає культури пожертв від цивільного населення на армію: після Другої світової війни в Європі закріпилася модель, де за оборону відповідає держава, а громадяни сплачують податки. Тому багатьом складно зрозуміти українську систему, де благодійні фонди фактично беруть на себе частину військової логістики. Водночас, інтерес до цього досвіду зростає — особливо після Мюнхенської безпекової конференції та виступу віцепрезидента США Джей Ді Венса у лютому 2025 року, коли в Європі активізувалися дискусії про реформу армій, підготовку цивільного населення та вивчення досвіду сучасної війни.

— За вашою діяльністю спостерігають за кордоном? Чи з’являються в Європі або Північній Америці фонди, подібні до вашого?

— В Європі та Північній Америці вже є сильні фонди, які багато зробили для підтримки України. У США й Канаді це, до прикладу, Nova Ukraine та Razom for Ukraine: сьогодні вони більше зосереджені на адвокації, але 2022-го відіграли ключову роль у підтримці армії. Є й інші організації, а також масштабна структура СКУ, яка, попри скромну публічність, передала на фронт 57 бронемашин, що викликає велику повагу. Наш фонд передав на фронт 251 одиницю бронетехніки: за кошти цивільного населення, бізнесу та донорів із різних країн. Це унікальний досвід, яким ми готові поділитися. Водночас, більшість наших міжнародних партнерів поки ще вчаться вибудовувати подібну модель у себе.

80 % надходжень — від юридичних осіб

— Які у вас очікування від українських громад у США та Канаді, до яких їдете не вперше?

— Коли ми їдемо за кордон, у нас завжди є дві ключові місії. Перша — це фінансовий ресурс, із яким маємо повернутися додому. Такі поїздки потребують багато часу й зусиль, і ми відриваємо людей від військової служби, зокрема, одного із найкращих командирів, Олександра Ярмака. Тому відчуваю велику відповідальність за результат: ми не можемо повернутися без реальної допомоги для військових. Збір коштів — це не завдання офіцерів ЗСУ, а відповідальність моя і наших партнерів. Водночас, нам стає дедалі складніше постійно «просити». Після чотирьох років повномасштабної війни має працювати інша логіка: волонтерські організації — інструмент, яким можна користуватися, якщо є бажання допомогти Україні. Всередині країни бізнес уже це збагнув: близько 80 % наших надходжень сьогодні — від юридичних осіб, які усвідомлюють власну відповідальність за підтримку армії. Ми для багатьох із них стали логістичним партнером. Друга важлива місія — підтримувати живий контакт між українцями в Україні та за кордоном. У мене є великий страх, бо за своє життя бачив, як зникають цілі пласти української діаспори — не через небажання людей, а через нестачу уваги з боку держави. Так сталося з українцями в Бразилії, Аргентині, а подекуди й у Європі. Навіть у Румунії, де ще 20 років тому існувала велика громада чисельністю близько 80 тис. людей, тепер відбувається швидка асиміляція. Без підтримки мови, освіти й культури зв’язок із Україною поступово втрачається. Саме тому вважаю, що там, де держава не допрацьовує, має діяти громадянське суспільство. Постійний діалог і живий контакт між українцями в Україні та за кордоном — ключ до збереження спільноти. Для мене було принципово важливо зустрітися з молоддю — зі Спілкою української молоді та «Пластом» — бо саме вони допомагають утримувати цей зв’язок і формувати майбутнє українських громад у світі.

— Які у вас очікування щодо суми зборів у Канаді та США?

— Ми не ставили конкретної цілі для зборів у цих країнах, але в мене є внутрішня планка. Ця поїздка має значні операційні витрати: переліт, проживання, логістика команди. Коли ми домовлялися з Ростиславом Кісілем, засновником корпорації Meest, про їхню підтримку цього туру, то для себе я пообіцяв: на кожен долар, вкладений у цю поїздку, залучити щонайменше 25 доларів пожертв. Це мої особисті виклик і відповідальність. Прагну, аби результат зборів був у десятки разів більшим за витрати на тур — і щоб партнери бачили, що їхня довіра виправдана.

— Ви сказали, що вам дедалі складніше добирати слова, щоби просити про пожертви. Чому?

— Тому що ми мали б уже перейти на іншу модель взаємодії між донорами й тими, хто реалізує допомогу. Волонтерські організації — це не просто посередники. Є проєкти та напрямки, які без участі великих системних фондів просто не відбуваються. Йдеться не лише про закупівлі, а й про зміни до законодавства. Вони не з’являються самі по собі: за ними стоїть робота ініціативних груп, які приходять у парламент і дотискають рішення. Один із найважливіших результатів цієї роботи — підвищення неоподатковуваного ліміту пожертв від бізнесу з 4 % до 8 % річного прибутку. Це означає, що компанії зможуть спрямовувати значно більше коштів на підтримку армії без податкових втрат, і бізнес це дуже позитивно сприйняв. Зараз ми так само тісно працюємо з парламентом над тим, аби військові могли використовувати благодійні фонди як офіційних закупівельників. Це принципово важливо, бо військові частини не мають права вести зовнішньоекономічну діяльність, а фонди — мають.

— Про це йшлося під час вашої зустрічі з Володимиром Зеленським 14 січня ц. р.?

— Атож. 2025-го ми взялися штурхати Верховну Раду для того, щоб депутати ухвалили законодавчі зміни, які дозволять військовим частинам використовувати благодійні фонди як закупівельних агентів. А оскільки ми неприбуткові в громадській організації, відповідно, це нульова маржа. І зважаючи на те, що ми можемо провадити зовнішню економічну діяльність за кордоном, якщо ми щось купуємо і перетинаємо кордон, завозимо в Україну, в нас нуль мита, тому що це гуманітарна допомога на конкретно взяту частину. Водночас військові, які не можуть купити щось за кордоном, приміром, пікапи, змушені чекати, коли комерційна структура в Україні ці пікапи завезе з-за кордону. Але в цьому випадку перетин кордону — це плюс 20 % мита. Потім ця комерційна структура має поставити свою маржу, нехай 10-15 %. Це означає, що за один і той самий бюджет ми можемо купити 100 пікапів, а військові можуть купити через комерційну структуру лише 65. Якщо військові частини зможуть передавати кошти в управління громадським фондам, ми зможемо забезпечувати військових краще і швидше. Зараз закон це забороняє, і правильно забороняє, тому що є, на жаль, випадки недоброчесної роботи певних фондів, і тому держава у вигляді запобіжника не дозволяла такого робити. Наше прохання до держави, будь ласка, сформуйте перелік критеріїв, яким має відповідати благодійний фонд, щоб стати закупівельником в інтересах військових. Про це й ішлося під час моєї нещодавньої розмови з президентом, а наступного дня — і з прем’єр-міністеркою Юлією Свириденко. Я певен, що поглиблення співпраці між волонтерськими ініціативами та державними інституціями піде військовим тільки на користь.

«Якщо є можливість бути корисним, не нехтуйте нею»

— У вас у США є своя юридична структура — окремий фонд. Які завдання це дозволяє вирішувати? І чи потрібна вам аналогічна структура в Канаді?

— У Канаді створити фонд значно складніше, ніж у США. В Америці ми працювали над цим близько пів року і врешті отримали статус non-profit. У Канаді ж нам одразу сказали, що отримання аналогічного статусу може тривати роками. Тому, зважаючи на наші дуже хороші взаємини з СКУ, у разі потреби ми користуємося їхніми рахунками, і в цьому сенсі я спокійний. Американська ж структура дає нам кілька ключових переваг. По-перше, наші донори — як фізичні особи, так і бізнес — отримують податкові пільги, що суттєво стимулює пожертви. По-друге, після проходження комплаєнсу Walmart для нас відкрилися зовсім інші можливості співпраці з великими корпораціями. Ми маємо статус Platinum Transfer, і часто до нас звертаються компанії, з якими ми навіть не ініціювали контакт — вони самі обирають нас, орієнтуючись на наш статус і репутацію. В Сполучених Штатах є безліч благодійних фондів, зокрема, корпоративних, але серед них дуже мало тих, хто вміє не лише збирати кошти, а й реалізовувати проєкти «вручну». Саме тут ми маємо свою перевагу. Ми не просто акумулюємо гроші, а вміємо діяти на землі: працюємо з гуманітарними проєктами, реконструкцією шкільних укриттів, забезпеченням шпиталів і медичного обладнання, підтримкою прифронтових громад, маємо меморандуми з обласними військовими адміністраціями. Це системне кризове реагування. Тому для багатьох корпоративних фондів маємо вигляд надійного й ефективного партнера: вони бачать, що ми не просто «про благодійність», а про реальні, швидкі й масштабні рішення. І саме це приводить їх до нас.

— Як ви бачите розвиток міжнародних благодійних зборів — через партнерства, окремі фонди, амбасадорів? І чого, на вашу думку, зараз бракує з боку українців за кордоном?

— Для нас не існує єдиної універсальної моделі. Десь ми працюємо напряму, десь — у партнерстві з локальними організаціями, десь залучаємо амбасадорів, які представляють фонд і наші ініціативи. Ми не обмежені у виборі стратегії міжнародного краудфандингу й щоразу адаптуємося до конкретного контексту. Що стосується ставлення до нас із боку українців за кордоном, мені гріх скаржитися. Коли я приїжджаю в Торонто, Нью-Йорк, Копенгаґен чи Лондон і бачу повні зали та живий діалог, це означає, що наш кредит довіри працює. Це підтверджують і числа: ми досі отримуємо суттєву частку пожертв зі США, Канади, країн Європейського Союзу, Австралії й інших. Сьогодні українців за кордоном у рази більше, але часто звучить запитання: «А що держава для нас зробила?» Проте, держава вже чотири роки воює за виживання. Так, у нас також є багато запитань до держави. Але якщо вона десь не дає собі раду, ми не зводимо все до претензій — просто беремо й робимо те, що потрібно. Мені здається, правильна позиція — рухатися паралельними курсами: з одного боку, вимагати від держави політики та відповідальності, а з іншого — показувати власну суб’єктність і готовність діяти. Зараз той момент, коли державі потрібно підставити плече. Адже ми живемо в постійному стані втрат, болю й небезпеки. Поки ми з вами розмовляємо, мої діти можуть сидіти в підвалі через чергову ракетну атаку. Нещодавно вони показали мені зроблений зі снігу «будиночок для фей», а поруч із ним — «бомбосховище». Це й є наша щоденна реальність.

— Розкажіть про свою сім’ю. Знаємо, що торік у вас народився син і це вже четверта дитина...

— Моя сім’я — в Києві. Старшому синові — 17, донькам — вісім і чотири роки, а найменшому 1 лютого виповнилося шість місяців. Старший уже студент, одна донька ходить до школи, інша — в садочок. Марко поки що нікуди не ходить, просто повзає, по-пластунськи — дуже великий молодець. З 21-го поверху бігати під час повітряних тривог у підземний паркінг разом із дітьми було не дуже зручно. Тож зараз під Києвом орендували будинок. Я шукав такий, щоб був з хорошим цокольним поверхом і бейсментом. Тепер у разі повітряних тривог ми просто спускаємося в підвал, там, принаймні, почуваєшся трішки безпечніше. Хоча воно все одно десь прилітає поряд.

— Скучаєте за творчістю, за мистецькими акціями? Бачите себе там у майбутньому?

— Ні, абсолютно. І не сумую, і не тягне, і не сниться. Це як перегорнута сторінка вже чотири роки тому. Бачу себе в майбутньому батьком чотирьох дітей. Може, якщо б, дав би Бог, і більше, то би взагалі було б добре. А що робити після війни? Я зрозумію тоді, якщо я доживу... Бо не знаю, скільки ще триватиме. І не знаю, куди завтра прилетить в Києві ракета. В мій дім чи в сусідній?

— На завершення, щоб ви побажали читачам тижневика «Міст»?

— Хочу побажати міцного здоров'я, щоб вони жили в добрі, в затишку, в злагоді і ніколи не пізнали того жахливого досвіду, який пізнає останніх 12 років Україна. Якщо є можливість бути корисним для Неньки-України, то користуйтесь тою можливістю, не нехтуйте нею. В який спосіб, вам обирати самостійно. Можна робити пожертви, можна турбувати своїх конґресменів, виходити на якісь публічні акції, щоб привертати увагу до подій в Україні, можна допомагати тим новоприбулим із України, які, можливо, досі себе не знайшли за кордоном. Дуже важливо, щоб ці люди залишалися в українській громаді, залишалися в українському колі.

***

Попри те, що благодійний тур Сергія Притули містами Північної Америки завершився, збір на дрони-перехоплювачі для України триває.