Ще один наслідок війни

За роки повномасштабної війни Україна втратила велику частину молоді. «До повномасштабного вторгнення в Україні проживало близько 10 млн молодих людей, а зараз — близько 7,6 млн. Це колосальні втрати», — заявила Тетяна Бережна, міністерка культури України.

Повернення залежить від обставин

З 2022 року відбувається рекордне після Другої світової війни переміщення населення: за даними Організації Об’єднаних Націй, Україну покинули близько 6,8 млн людей, ще близько 8 млн стали внутрішньо переміщеними особами.

Особливо небезпечним є відтік молоді, адже саме вона формує економічне, інноваційне та соціальне майбутнє. Втрата навіть невеликої частки молоді в довготривалій перспективі може призвести до жорсткого дефіциту кадрів, уповільнення відновлення після війни, зниження податкової бази та можливості підвищувати пенсії.

Ба більше, таке різке зменшення активної частини населення послаблює соціокультурну тканину суспільства: скорочується кількість молодих сімей, падає народжуваність, знижується інноваційна активність, що ускладнює модернізацію економіки.

Хоча багато молодих українців і надалі емоційно пов'язані зі своєю Батьківщиною, вони не формують для себе якихось планів повернення. Якщо 2024-го головною причиною залишатися за кордоном називали безпеку, то 2025 року на перше місце виходить якість життя і професійні можливості в Європейському Союзу.

Згідно з дослідженнями, 45 % молодих українців вказали, що повернулися б, щоб бути з родиною, 46 % — через друзів і соціальні зв'язки, 38 % — через тугу за звичним життям.

Водночас інші великі дослідження вказують і на такі проблеми: значна частина українських біженців визнає, що їхнє повернення залежить не лише від поліпшення зовнішніх умов, а й від політичних реформ, безпеки та боротьби з корупцією. Опитування Науково-дослідного інституту економіки Німеччини засвідчило, що майже половина опитаних готова повернутися, якщо Україна відновить свої кордони, отримає гарантії безпеки, а також боротиметься з корупцією і поліпшить умови на ринку праці.

Заради справедливості

У соціологічних опитуваннях поняття справедливості згадують побіжно або зовсім не згадують, проте для багатьох українців за кордоном воно лежить в основі їхніх оцінок країни як місця для життя. Українські біженці, перебуваючи майже чотири роки під тимчасовим захистом у Німеччині, виїхали не через страх, відсутність квартири чи роботи. Вони виїхали, бо не відчували моральної основи для своєї жертовності.

Несправедливість в Україні проявлялася в конкретних ситуаціях: нерівне застосування мобілізаційних правил, коли одних хапають на вулицях, а інші знаходять способи уникнути служби. Діти «еліти» і чиновників залишаються поза зоною бойових дій. Корупція в розподілі екіпірування, виплат і пільг.

Страх можна пережити і трансформувати в обов’язок. Але відчуття несправедливості стає раціональним стоп-сигналом. Цей арґумент не виник раптово з початком війни — він накопичувався роками: слабкі владні інститути, звичка виживати в біді самостійно, досвід, коли держава виявляється джерелом ризику, а не захисником. Війна лише оголила і прискорила те, що вже існувало.

Для тих, хто залишився, питання справедливості часто відсувається на другий план, на першому — виживання країни і близьких. Звідси конфлікт сприйняття: одні вважають, що «зараз не до справедливості», інші стверджують, що «без неї жертовність втрачає сенс». Саме тому проблема справедливості стає місцем розламу: перетворює ризик на необґрунтований, обов'язок — на нав'язаний, а війну — з «нашої» на «чужу».

Та справедливість означає не лише відсутність корупції, а й рівний доступ до правосуддя, соціальної допомоги. А в Україні справи із цим далеко не найкращі. Судитися з державою, банками або підприємствами-монополістами пересічній людині без адвоката буває вкрай складно, а найняти кваліфікованого адвоката зарплата або пенсія не дозволяє. До таких «життєвих» труднощів в Україні звикли, кожен пристосовується до них, як може.

Якщо матеріальні стимули й безпеку можна виміряти конкретними параметрами, то справедливість частіше виявляється у сприйнятті людей. Коли вони вважають, що закони працюють для всіх однаково, що в них є реальний шанс отримати належні виплати, компенсації або соціальну допомогу без нескінченних бюрократичних перешкод, вони почуваються учасниками суспільства, а не його жертвами. І навпаки.

В умовах війни питання справедливості стає вкрай гострим. Коли напівзлиденне населення по крихтах збирає кошти на дрони, тепловізори і машини для бойових підрозділів, чиновники на високих посадах, представники силових структур і наближені до влади бізнесмени демонстративно скуповують елітну нерухомість, наддорогі автівки та предмети розкоші, це вже не просто моральний дисонанс. Це варварство, демонстративна зневага до власної країни і тих, хто платить за її виживання своїм життям.

Не все ще втрачено

В умовах війни така поведінка суспільство сприймає як форму зради: коли одні віддають останнє, а інші безкарно споживають надлишкове. Особливо руйнівним це стає тоді, коли джерелом таких витрат виявляються бюджетні кошти або доходи чиновників, які формально живуть на державну зарплату. У цьому випадку йдеться не тільки про корупцію, а й про прямий підрив довіри, без якої неможливе ні повернення молоді, чи інших еміґрантів, ні швидке відновлення країни.

Усе це формує в країні атмосферу глибокої, майже середньовічної несправедливості. Громадян ніби поволі привчають миритися з порушеннями і терпіти «заради вищої мети», відкладаючи розмову про зловживання влади на потім. Однак саме в такі моменти держава ризикує втратити свій базовий моральний капітал — довіру громадян. Коли суспільство бачить, що тягар війни розподіляється нерівномірно, а відповідальність вибіркова, віра в спільну справу розмивається. І відновити її після війни буде набагато складніше, ніж відновити зруйновані мости й будинки.

Тому повернення міґрантів, і особливо молодих, стає не стільки функцією економічних стимулів, скільки індикатором того, чи здатна держава забезпечити справедливі умови для життя після війни. Саме молодь найчутливіша до несправедливості: вона мобільна, має досвід життя в інших країнах, швидше порівнює правила гри і менше готова миритися з подвійними стандартами. Молоді люди стоять на початку своєї життєвої траєкторії — вибору професії, країни, громадянської ідентичності. Якщо в цей момент держава не пропонує зрозумілих і чесних правил, молодь просто будуватиме майбутнє в іншому місці.

Але не все, на щастя, втрачено. Війна виявила слабкі місця держави, але й дала шанс переглянути взаємини між нею та громадянами. Якщо вдасться забезпечити поєднання безпеки, економічних можливостей і справедливих інститутів, набагато більше молодих українців будуть готові повернутися в рідну країну і рости разом із нею.

І тут неминуче постає запитання: чи здатна влада України в тому вигляді, в якому вона зараз існує, створити умови, у яких тріумфували б закон, справедливість і рівні правила для всіх? Це питання стосується не тільки юридичних гарантій, а й глибокої довіри громадян до своєї держави — того самого морального договору, який є фундаментом для добровільного повернення тих, хто виїхав.

Аморальність неприйнятна

Останніми роками Україна протистоїть не лише зовнішнім, а й внутрішнім викликам, що пов'язані з корупцією та впливом близьких до влади людей на ключові державні процеси. Сам факт того, що бізнесмен, тісно пов'язаний із Володимиром Зеленським, опинився в центрі великого корупційного скандалу, підриває довіру передусім до інституту президентства та до інших державних інституцій і викликає запитання: чиїм інтересам він відданіший — держави чи своїх сумнівних друзів?

Питання далеко не риторичне. Нещодавно Володимир Олександрович заявив, що ще обмірковує, чи піде на другий термін, і що його рішення залежатиме від результату війни. Але такий орієнтир видається хибним. Досягнення перемоги над аґресором — це справа всієї країни, армії, народу, волонтерів і міжнародної підтримки. Вона буде досягнута не завдяки особистим зусиллям окремої людини, а всупереч обставинам і невимушеним помилкам керівництва, в т. ч. питаннями, пов'язаними з корупцією і непотизмом.

У цьому контексті стає принциповим запитання: чи має президент моральне право після всіх розкритих корупційних схем, пов'язаних із його оточенням, висуватися на другий термін? Тим більше, що на початку своєї каденції гучно обіцяв обмежитися лише одним терміном.

Запитання поставлене жорстко і прямолінійно. Але моральне право очолювати державу — це не декларація чи рейтинґ, а реальні дії, які демонструють здатність служити інтересам усіх громадян і забезпечувати рівні правила для кожного. Без цього будь-які спроби зберегти владу ризикують підірвати саму основу довіри і справедливості, без чого не тільки повернення міґрантів може стати нездійсненним завданням, а й утримання багатьох, хто поки що залишився в Україні.