Депортації — частина геноциду українців

Чим далі віддаляються злочини, вчинені Кремлем у першій половині ХХ ст., тим краще стають зрозумілими їхні руйнівні наслідки для української нації. Адже злочин Московії був спрямований передусім на знищення української держави та самих українців. Більше 90 років минуло з тих пір, коли голодоморами-геноцидами було знищено мільйони наших співвітчизників, але політика московських людожерів щодо України не змінилася. Хіба раніше Москва ще так-сяк маскувала свої злочини, вчинені проти українства, а тепер не лише не маскує, а й відкрито заявляє, що це головна мета кремлівських демонів.

Коли Україну та українців виморювали голодом у 1932-1933 рр., моя родина вже зазнавала величезних страждань на засланні в архангельських лісах, на крайній півночі Московії. В 1929-1931 рр. була одна з найбільших хвиль депортацій українських хліборобів і мої родичі серед багатьох інших потрапили до цієї жахливої сталінської м’ясорубки. Нелюди відбирали в українців землю, худобу, реманент, помешкання. Мета кремлівських окупантів — насильно загнати людей до колгоспів, тобто в рабство.

Життя українських хліборобів під час окупації України так званими більшовиками — це суцільна траґедія з колосальною чисельністю людських жертв. А масові депортації — просто жахливі. Це приблизно до 170 тис. українських сімей. В округи далекої півночі, куди потрапила і моя родина, вивезли 70 тис. сімей, Сибіру — 50 тис., Уралу — 20-25 тис., Казахстану — 20-25 тис. Загалом мова йде про майже 1 млн репресованих і депортованих українців.

А за даними дослідників Голодомору В. Сергійчука, В. Василенка, В. Марочка, О. Стасюк та інших, число жертв у 1932-1933 рр. становить, щонайменше 10,5 млн українців. Справжній науковий подвиг здійснив Володимир Сергійчук, завідувач кафедрою Київського національного університету ім. Т. Шевченка та голова Міжнародної асоціації дослідників Голодомору-геноциду. Роками працюючи в історичних архівах різних реґіонів України, які найбільше постраждали від Голодомору, опрацьовуючи документи Міністерства освіти, він виявив, що тільки дітей шкільного віку в Україні від голоду загинуло більше 4 млн. Тим самим Сергійчук зробив неможливим заперечення 10,5 млн знищених українців.

Депортації і так звана колективізація є одними з найстрашніших злочинів комуністичного режиму. Вони були передумовою геноциду, коли відбирали землю, худобу, реманент, житло, продукти харчування і перед нами ставав не власник-господар, а повністю залежний від тоталітарного режиму безземельник, пограбований до нитки й абсолютно беззахисний. Українського хлібороба перетворювали з господаря власної долі на безликого раба.

Таке трапилося з нашою родиною, коли страшного 1930 року, в розпал конфіскації-колективізації, розпочалася депортація українських землевласників у віддалені райони московської Півночі. Мої родичі — зі с. Лехнівка, тепер Баришівського району Київської области. Дідуся звали Павло Олександрович Петренко, бабусю — Оксана Кузьмівна. Вони їхали довго, в товарних вагонах, повільно, залишаючи на небагатьох зупинках тіла померлих від голоду, холоду та хвороб. З ними були й їхні доньки: Галя (3 роки), Оля (11 років), Лариса (9 років — моя мама). Приїхали посеред зими на Північ до с. Плесецьк, де зараз розташований найбільший російський космодром. Люті морози, снігу по пояс, серед дикої тайги викинули українські родини. Спершу будували собі халабуди зі соснових гіляк і грілися біля багаття. На роботу щоранку виганяли всіх. На нарах залишалися маленькі діти. Якщо падали з нар, їх поїдали лиси й інші звірі, які вільно заходили до хиж. Повернувшись з роботи, нещасні батьки замість дітей знаходили невелику купку кісточок. Та й на дорослих чигала лиха доля. До весни дожили далеко не всі. Гинули від важкої роботи, недуг, холоду та голоду. З нашої родини загинула наймолодша Галя, якій тоді було чотири роки. Від нестерпного голоду їли кору з дерев, а моя мати Лариса — траву і мох.

Українців на місцях заслання була абсолютна більшість. Офіційно їх називали «кулаки-переселенці». Саме такий напис був на картонній обкладинці особової справи мого дідуся, яку 1994-го я витребував з Архангельського Управління внутрішніх справ у Київ та ознайомився з нею.

Спецпереселенець — особа, яка насильно виселена з місця постійного проживання без судової процедури. Насправді ж це означало жорстоку депортацію (геноцид). Мільйони відірваних від своєї батьківщини українців були без суду та слідства депортовані в найбільш віддалені та необжиті райони Московії. Їхня доля була навіть страшнішою за долю в’язнів ГУЛАГУ, що складно навіть собі уявити. У концтаборах давали хоча б якийсь мізерний пайок і тримали в’язнів у бараках.

Депортованих українських «переселенців» викидали серед тайги, боліт, дикої місцевости. І там вони мали якось облаштуватися. При цьому виконувати найважчу роботу на лісоповалах, шахтах і будівництві. Будь-яку допомогу депортованим з боку місцевих жителів вважали злочином і жорстоко за неї карали. Смертність серед переселенців була значно вищою, ніж у таборах, хоча б тому, що серед них було багато дітей і людей похилого віку, які помирали першими.

Пригадую і деякі деталі нашого життя після повернення зі заслання до України. Дідусеві не дозволили повернутися в рідну Лехнівку, тому родина опинилися в с. Калинівці Васильківського району на Київщині. Поверталися додому в товарному вагоні та везли з собою з Півночі корову молочної холмогорської породи. Таких в Україні не було, а дідусеві хліборобські гени не могли дозволити покинути годувальницю. Та вдома створювали такі умови, що людина не могла тримати домашню худобу, бо не було де її пасти та чим годувати. Жителі сільської місцевости мали після «добровільної» реквізиції присадибних ділянок та тварин харчуватися на фабриках-кухнях.

Пригадую 1958 рік, мені було дев’ять. Ми пасли нашу корову разом із бабусею Оксаною на налигачі, щоб вона, не дай Боже, не зайшла на радгоспну власність. Та на думку наглядача це все одно був «злочин». Повалив бабусю на землю і став нещадно жорстоко бити. Бабуся жахливо лементувала, а я з невимовним жахом спостерігав цю картину, бігаючи навкруги та кидаючи в цього виродка грудками землі. Ближче підійти боявся, бо бандит був із рушницею. Втомившись від своїх дій, цей п’яний покидьок забрав нашу корову й повів у радгоспну контору.

І ще кілька штрихів із історії нашої родини. Іноді до нас у Калинівку приїздив разом із родиною небіж мого дідуся Павла, дядько Льова з Норильська. Він побував у радянських концтаборах і після звільнення залишився жити на Півночі. Але була в нього мрія купити житло в Україні та повернутися. Розповідав такі жахливі речі, що мені не вірилося. Запам’яталась розповідь про те, як він вижив у своєму бараку серед небагатьох, бо інші вимерли від нелюдської праці й голоду. Щовечора після відбою дядько повз у кінець бараку і лікар-українець давав йому миску каші. Це й зберегло йому життя.

Також дядько Льова розповідав, як діяв закон про «саботаж» в сталінських концтаборах під час війни. «Саботажниками» в концтаборах звеліли вважати всіх, хто вже не міг працювати. Їх виводили під руки надвір і розстрілювали на очах у всіх в’язнів. Такими способами подавляли волю до спротиву. Через якийсь час ці каральні заходи скасували, бо мало хто залишався в живих і нікому вже було працювати.

Цивілізований світ повинен знати правду про злочини Кремля та його посіпак, вчинені проти українців, казахів, башкирів, інгушів, чеченців, калмиків, кримських татар та інших поневолених народів. Також ми повинні поіменно назвати всіх тих, хто зараз приховує злочини Кремля та працює на нього.

На сьогодні тему депортацій в Україні практично ніхто не досліджує. Єдине пояснення цьому, що при владі за часи незалежности України були не українські сили, а нащадки комуністів, аґенти Кремля, представники різних «міжнародних центрів». Їхня мета — лише розграбувати Україну та зробити її колоніальною країною. Цілком інше завдання для українців — перемога над Московією, її «п’ятою колоною» та побудова української держави на українських цінностях.