Геніальний мистець слова і музики

Фрідріх Боденштедт, німецький поет, професор слов’янських мов у Мюнхені, у 1840-1845 рр. подорожував Україною. Дуже сумлінно вивчав українську мову та записував українські пісні. 1846-го він видав у Штутґарті збірник українських пісень, перекладених ним німецькою, під назвою «Поетична Україна». Видання мало його прекрасну передмову, в якій, між іншим, він висловив такі слова: «Щоб запашні українські пісні, мов жалібні вітри, віють на німецькі оселі й оповідають, як народ український любить красу і як він боровся за свою волю». Українські пісні стали життям і славетного кобзаря Остапа Вересая. Талановитий народний співець дуже багато довлався в поширенні і збереженні старовинних українських дум і пісень, в яких так яскраво відображені душа народу, його думки і чування, його воля і недоля і його одвічна боротьба за свою незалежність. Він був «одним із вартових» біля найціннішого національного скарбу України — її народної пісні.

Остап Микитович Вересай народився 1803 року в Калужинцях Прилуцького повіту на Полтавщині в селянській кріпацькій родині. Його батько був незрячим і в гіркій долі ходив із поводирем по людях просити милостині. Несприятливі життєві умови зустріли й Остапа. В дитинстві, коли виповнилося чотири роки, захворів й осліп. У ранній молодості виявив незвичайні музичні здібности, успадковані від батька, який любив музику і дуже добре грав на скрипці. Маючи винятковий слух і гарний голос, Остап навчався в кобзарів-сліпців. Він скоро опанував мистецтво гри на кобзі. У 17 літ його визнали кобзарем. Як ходив його батько зі скрипкою від села до села, так і Остап, з кобзою за плечима і поводирем, «заради кусника хліба», робив те саме. Став нащадком старих слов’янських співців і спадкоємцем інших кобзарів. Коли налаштовував свій інструмент, готуючись співати думу, обличчя прибирало святкового виразу. Навколо нього поставала поважна тиша. З великим зацікавленням слухали цього незрячого співця пісень минулого.

У репертуарі Вересая було багато історичних, побутових, сатиричних і жартівливих пісень, а також дум: «Дума про Хведора Безрідного», «Дума про бурю на Чорному морі», «Як три брати з Азова тікали», «Про вдову і трьох синів» та інші. Найчастіше співав думи «Маруся Богуславка», «Про Самійла Кішку», «Невольники», «Плач невольника», «Козак Іван Коновченко» і «Смерть козака на долині». Крім народних дум, Вересай оспівував долю українського народу на його історичному шляху. Були це «Гей, я козак із України», «Про Байду», «Про Саву Чалого», «Про Жовті Води», «Про Морозенка», «Про Максима Залізняка», «Про зруйнування Січі», «Ой на горі вогонь горить», «Чорна хмара наступає», «Гомін, гомін по діброві» й інші.

Вересай також знав багато релігійних пісень. Тож співав «Розп’яття Христа», «Скорботна мати», «У славнім граді Єрусалимі», «Про Страшний суд», «Пречиста Діво, Мати нашого краю» й інші.

Український народ любив кобзарів-сліпців, але неспроможний був покращити їхнє гірке існування, підтримував співців лише милостинями. До того, ще й поліція не раз переслідувала цих нещасних сліпих. Московський уряд вбачав у їхніх піснях небезпеку, бо їхні пісні та думи, за словами Миколи Гоголя, були «живим літописом», і розповідали про минуле України, її колишню волю і державність.

1830 року Вересая заарештували на ярмарку у Варві на Полтавщині за пісню «Про правду і неправду». Там були такі слова: «Нема в світі правди // Правди не зіскати, // Бо тая неправда Стала правдувати, // А вже тая правда // Сидить у темниці, // А тая неправда //З панами в світлиці, не подобались царським жандармам.

Пісні, які співав Вересай, були історією України, зворушливими, що западали в душі слухачів. Вересая знала українська інтелігенція. Був знайомий із українським етнографом Матвієм Номисом, лікарем А. Козачковським, Михайлом Максимовичем, у якого побував 1836 року в Прохорівці на Полтавщині, і в розмові з ним високо оцінив національне кобзарське значення та його кобзарський подвиг.

Остап Вересай був великим мистцем. Володів гарним голосом-баритоном і майстерністю гри на кобзі-бандурі. Якщо грав і співав сумні пісні, сумували слухачі, але й сміялись, коли співав веселі. Наприкінці 1850-х рр. Остапа Вересая вже знали всі тогочасні українські вчені й письменники. Дуже поважав його Тарас Шевченко, який подарував свою книжку «Кобзар» із власноручним написом-присвятою. Цікаво згадував про кобзаря Дмитро Яворницький, який стрічався з ним у молодому віці. До слова, про некрасивого Остапа написав таке: «Дружина в нього була велика красуня. От одного разу я й спитав її: «Скажіть, як це сталося, що ви, така красуня, вийшли заміж за такого некрасивого й незрячого Остапа?» «Скажу», — говорить вона. Коли Остап сватався до мене, то я багато разів проганяла його. А він, було, прийде з кобзою, сяде біля хати та як заграє, як заспіває, ну, вірите-душу розриває. Розтопив мою він душу... заволодів моїм серцем. От і пішла за нього заміж»

У вересні 1873-го відбулося засідання Географічного товариства в Києві, на яке запросили й Вересая. Це засідання було присвячене його кобзарській діяльності. З доповіддю про Остапа виступив Микола Лисенко, який був одним із найбільших тоді шанувальників української народної пісні. У своїй доповіді молодий композитор докладно розповів учасникам засідання про українські старовинні народні думи і пісні та про їхнього виконавця.

Роком пізніше Вересай виступив з думами і піснями на Археологічному з’їзді в Києві, на який з’їхалось багато вчених із різних країн, у т. ч. славісти з Франції. На цьому засіданні були присутні українські вчені Володимир Антонович, Михайло Драгоманів, Микола Костомарів, Ізмаїл Срезневський та інші, а також Остап Вересай, який показав багатьом присутнім і вченим світу увесь свій багатющий репертуар історичних дум і пісень і свої кобзарські здібності. Послухав виступ Вересая й французький учений Альфред Рамбо. Зворушений чарівним співом кобзаря та його майстерною грою на кобзі написав свої враження для читачів часопису «Ревю де монд». Там назвав Вересая одним із віртуозних представників великої когорти артистів-кобзарів. Ім’я українського народного співця з’явилося також на шпальтах англійської преси. Так, в одному випуску часопису «Атенеум», який видавали в Лондоні, було надруковано статтю Ральстона «Кобзар Остап Вересай і його музика». Захопившись українськими народними піснями, зокрема, чумацькими, автор достатньо ґрунтовно познайомив англійських читачів із життям і творчістю класиків українського кобзарства, за яким визнав таку ж роль в Україні, яку в Стародавній Греції відігравали її талановиті рапсоди.

Неґативно ставились до кобзарів у Польщі, де панівний клас ненавидів народних кобзарів, і переслідував їх за те, що в своїх думах прославляли український народ під проводом різних українських гетьманів, зокрема, Богдана Хмельницького. «Їхні пісні, більш ніж проповідь православних монахів, сприяли навіюванню українському селянинові ненависті до католицьких панів, відданості своїй національності, своїй релігії, — писав А. Рамбо. — Від села до села, намацуючи курну дорогу своїми сучкуватими палицями, вони йшли будити приспаний гнів, із ніжними і жалібними звуками свого інструмента виступали як спалах української свободи, виступали як вербувальники війська запорозького».

Творчістю Вересая постійно цікавився Микола Лисенко. Навесні 1875 року він ініціював запрошення кобзаря до Петербурґу, де виступав у різних місцях, клубах та на Шевченківському святі, яке влаштувала тамтешня українська громада. Виступав також у Чернігові, Києві, Харкові й у інших містах України. І скрізь захоплював та дивував слухачів своїм мистецтвом гри на кобзі та співом, хоч роки його життя були вже похилі. Майже до останнього дня свого життя не розлучався з кобзою і не переставав співати.

З смертю Остапа Вересая, Гнат Хоткевич зазначив: «З кобзарською піснею на устах він скінчив свою життєву путь». Помер Остап Вересай 5 січня 1891-го в с. Сокиринці, де 1959 року було засновано кімнату-музей кобзаря. Завдяки йому кобзарство вийшло на широку мистецьку арену. В цьому найбільше прислужився Г. Хоткевич. Він удосконалив саму кобзу і був першим в Україні організатором капели кобзарів. Слова тих дум і пісень, якими володів Вересай, записували з його уст етнографи та науковці: В. Антонович і М. Драгоманів. Їх опублікували у своєму збірнику в двох томах «Історичні пісні українського народу», виданому в Києві 1873-го.

Під час розгрому української культури радянська влада знищила українське кобзарство, і багато тодішніх кобзарів, а з ними і Г. Хоткевича, які загинули від рук НКВС, і також були вивезені на багаторічне заслання до каральних сибірських таборів.