Репресований Євген Плужник

Євген Плужник, один із найвидатніших поетів України. помер на соловецькому засланні. Публікувати свої вірші почав на 23-му році життя в київській газеті «Більшовик» і часописі «Глобус». Під ними ставив псевдонім Кантемирянин, якого взяв від слободи Кантемирівки Воронезької губернії, де народився 26 (14) грудня 1898-го.

З 1924 року молодого поета дошкульно переслідувала відкрита форма туберкульози. Раз по раз терпів кровотечу з легенів. Був од природи скромний, тихий і намагався не звертати на себе увагу. Жив у Києві з 1920-го біля старшої сестри, навчаючись в Київському ветеринарно-зоотехнічному інституті. Заробляв на життя продажем газет.

Часто, з метою лікування, виривався з Києва, здебільшого, до родичів у село на Полтавщину, куди 1918 року переїхав батько з родиною. Там Євген багато читав, писав, а головне — думав. Любив поет Полтавщину, села і рідне батькове село Великі Багачки. Знав про його страшні траґедії під час Голодомору. Побував у санаторії в Криму і на Кавказі.

З шостого на сьоме листопада 1934 року заарештували Григорія Косинку, Дмитра Фальківського й Олексія Влизька. Це був початок безпощадних арештів письменників, замороження усього живого, породжене сталінським суворим режимом. Творилася жорстока веремія, безслідно зникали селяни, які опинялися на Сибірі. Ці болі краяли серце Євгена Плужника. Він легко сприймав «ідеали» соціалістичної революції, утверджував цю віру в справедливе майбутнє свого народу, але не міг змиритися з насильницькими методами утвердження нового ладу. Не міг повірити, що чесний і працьовитий господар своєї землі є класовим ворогом. Не міг погодитися з тим, як надто дорогою ціною добувалася обіцяна селянам земля.

Довго тривав у Плужника глибокий внутрішній біль на душі, який виривався з горла поета. Довелося йому мовчки терпіти, зціплювати зуби і не висловлювати вголос фрази, а лише ці гострі рядки класти на папір. Поет бачив, що владна верхівка робила з селом, коли люди лежали мертвими на вулицях. Поет знав, що знищують українців, виморюють голодом, а потім тюрмами та сибірськими таборами. Плужник вірив, що лихо чекає на людей, бо коли московська влада пустила кров, то вона її не зупинить.

На Прорізній вулиці, де мешкало подружжя, Євген підходив до вікна і дивився, кажучи: «Боже, який чудовий Київ, який прекрасний Київ, як я його люблю! А я тут не житиму, нас знищать, нас усіх знищать, і усіх письменників із розумом, тому що нас не можуть терпіти, вони бачать у нас потенційних ворогів». Будучи надто вимогливим до себе, за десять років поетичної творчости Плужник видав лише дві поетичні збірки — «Дні» (1926) та «Рання осінь» (1927). На шляху творчої праці належав до плеяди літературної організації «Ланка», членів якої назвали ворогами радянського суспільства. До своїх поглядів і діяльности вони викликали з боку радянської системи репресії, що настали зразу після вбивства у Смольному інституті Сергія Кірова, секретаря Ленінградського обкому партії 1 грудня 1934 року.

Наступний день уповноважена секретно-політичного відділу НКВС України Ґольдман скомпонувала постанову, в якій Плужника звинуватили як «члена контрреволюційної організації, пов’язаного з націоналістичною групою письменників, який вів контрреволюційну роботу. Знав про практичну діяльність організації з підготовки терористичних актів». На підставі цього робився висновок, що «перебування його на волі є соціально небезпечним», тому Плужник підлягає «утриманню в спеціальному корпусі Київського обласного управління НКВС». Після трусу в квартирі поета, ордер на його арешт виписали 4 грудня 1934-го. Євген став сумнішим, але спокійним. Одного вечора, коли повернувся з Будинку письменників, поклав на стіл тисячу карбованців. «Оце, Галю, мені повернули частину грошей за збудоване для мене приміщення в будинку «Роліт». Сказали повернути від нього ключ, бо воно мені більше не належить».

Перші грудневі дні в Києві відбувалися страшні арешти. Було тільки чути, того забрали, того взяли. 4 грудня о пів на другу годину ночі знадвору почувся гуркіт автомашини, потім кроки трьох військовиків, які підіймалися сходами. Дзвінок урвав тишу. До дверей пішов Євген. Відчинив, і до кімнати першим увійшов офіцер, а потім ще два солдати з рушницями і двірник Сава. Під час обшуку всі речі, книжки, рукописи, листування показувала в гарячці хвора Галина. Деякі документи взяли з собою, в т. ч. паспорт, дві-три книжки і часопис «Україна», виданий Михайлом Грушевським. Після довгого обшуку Євгена забрали, посадили до в’язниці на Катирининській вулиці. Аж під кінець березня Галині дозволили побачитись із чоловіком. 30 березня 1935 року надійшов поштою лист такого змісту: «Галча моє! Це дрібничка, що пишу тобі чорнилом, але разом з тим це велику вагу має: я хочу, щоб надовго, на все твоє і моє життя зберігся цей лист-найрадісніший, вір мені, з усіх листів, що я коли-небудь писав тобі, Галю. Ти ж знаєш, як рідко я радів: як багато треба для того, і от тепер коли я пишу тобі, що сповнює мені груди велике почуття радості, так це значить, що сталося в моїм житті те, чому й ти разом зо мною — я знаю! — радітимеш! У мене мало зараз потрібних слів, мені б тільки хотілося пригорнути тебе так міцно, щоб відчула ти всім своїм єством, що пригортає тебе чоловік, у якого буяє життєва сила в м’язах, і в серці, і в думках! Пишу тобі, а надворі за вікном сонце, і мені, їй богу, так важко стримати себе, що не скрикнути, яке хороше життя, яке прекрасне майбутнє в людини, що на те майбутнє має право! Я цілую тебе, рідна моя, і прошу: запам’ятай дату цього листа, як дату найкращого з моїх днів! Твій Євген. 28. ІІІ. 35».

Євгена Павловича засудили до розстрілу. Згодом найвищу кару замінили на десять років ув’язнення у спецтаборах на далекій холодній Півночі. Їхати туди разом із іншими арештантами поет вже не міг. Тяжко хворого везли окремо. Перебував в’язнем у Соловецькому Кремлі у камері 2-го корпусу, підвалі за манастирських часів. Стан здоров’я Плужника був безнадійним. Підіймати з ліжка йому складно. Апетит мав дуже поганий. Мучило гостре безсоння. Розмовляв із труднощами, тихим голосом, але вимовляв слова виразно і зрозуміло. В палаті, де лежав поет, було разом восьмеро осіб. Він писав ночами, а потім, вичерпаний безсонням, лежав нерухомо з примкнутими очима, нагадуючи мерця.

На прохання М. Тайги Плужник перестав писати ночами, віддаючи йому окуляри. Але писати ночами не переставав. Він знав, що скоро помре. Момент наближення смерти відчував достеменно і непомильно. Одного зимового дня на початку 1936 року цілком спокійно, слабо ворушачи своїми, попросив: «Миколо, принеси мені холодненької води; вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру». Коли Микола приніс воду, Плужник повільно вмочив праву руку, потім ліву, тоді, заплющивши очі, підніс одну, потім другу руки до чола. Легенько потер руки одну об іншу рушником, який подав йому санітар. По якійсь хвилині-дві поет перестав дихати. Через три дні, Євгена Плужника поховали у спільній могилі на Соловецькому цвинтарі.