Модернізатор давнього минулого України

До плеяди мистецько-поетичного покоління, яке виростало, формувалося на початку ХХ ст. і творило нове гроно людей морально сильних, належав і Юрій Дараган. За час радянської влади в Україні його ім’я не доводилося зустрічатись ніде. Так вимагала тодішня система з московськими директивами.

Дарагана замовчували не лише як фронтовика й січовика-старшини кам’янецької школи, але й як поета з великої літери. Увесь його значний доробок потрапив до однісінької збірки поезій «Сагайдак». Ця невелика книжечка, видана майже сто років тому в чеській Празі, збереглася, захистилася, передусім, від забуття. Згадка про неї з’явилася в діаспорі 1969-го та 1971 року.

Нелегке життя Юрію Дараганові подарувала Херсонщина, де він народився 16 березня 1894-го в Єлисаветграді. Батько був інженером-українцем, а мати — грузинкою. Обоє вдало прищепили хлопцеві володіння українською і грузинською, навчили палко любити Україну і Грузію та шанобливо ставитися до їхніх культурних здобутків. Коли почалася війна його забрали на фронт просто з лави реального училища. В російському війську дослужився на підпоручника. З утворенням Армії Української Народної Республіки, Дараган добровільно вступи до її лав і став командиром кулеметної роти в Житомирській сотні. З падінням молодої української держави й розгромом Українського січового стрілецтва, став інтернованим у польських таборах військовополонених у Шипйорни, Ланцута, Вадовиць і Каліша. В стінах таборів «пілсудчики» морили голодом беззахисних українських полонених, які вмирали від тифу й туберкульозу. Захворів і 28-річний Юрій Дараган. В останньому із таборів поринув у літературну творчість, про що свідчать поетичні твори, створені в Каліші 1922 року.

Зміцнівши тілом і духом, Юрій потрапив до Чехо-Словаччини, де опинився серед численної української еміґрації, а 1923-го вступив до Українського вільного педагогічного інституту ім. Драгоманова в Празі, щоб здобути систематичну освіту, яку не встиг осягнути раніше. Та фортуна щасливої долі і тут не забезпечила кращого життя. Розуміючи, що туберкульоз скорочує його існування, поспішав наздоганяти те прекрасне українське слово, яке мріяв класти на клаптики паперу. Багато читав, щоб мати неабиякий запас слів для складання віршів. А складав їх до купки, що лягли прекрасними рядками на різні аркуші у переїздах на потягах з Праги в Подєбрад, і поверненням до столиці Чехії. В обох містах став доволі помітним, намагався влаштовувати там літературні вечори та зустрічі літераторів.

Високий, худорлявий, стрункий, він прагнув показати світові свій талант поета. Старанно складав усі написані вірші, які наповнював духом старокиївської княжої Русі-України та Козаччини, щоб широке коло людей змогли з ними невдовзі ознайомитися. Догоряючи від сухот, поет спромігся 1925 року видати збірку поезій «Сагайдак», напередодні своєї смерті, що настала 1926-нр, в день його народження. До цієї книжки Дарагана потрапили вірші, надруковані на сторінках часопису «Веселка», літературно-мистецького місячника, що виходив за редакцією Євгена Маланюка й Дарагана в Каліші 1922-1923 рр. За обсягом невелика, але за значенням велика тим, що в ній криються певні символічно-модерністські засади автора, про які в Україні мовилося більш, ніж обережно. Слово «модернізм», в інтерпретації «Словника української мови» (Київ: Наукова думка, 1970-1980) вказане як «занепадницька течія в буржуазному мистецтві і літературі та один із найреакційніших напрямків у сучасній релігійно-ідеалістичній філософії, що проповідує оновлення католицьких догм у дусі нових вигадок буржуазної філософії імперіалізму».

Та невеличка збірка віршів Дарагана своїм змістом міцно відродила дух половецьких степів, походи Ігоря і Святослава, рабиню Малушу, часи князювання Великого Володимира в городі Києві, праджерела історичного минулого України та козацьке Запоріжжя. Його цикли «Луна минувшини», «Дике поле» та «Срібні сурми» й інші вірші, присвячені минулому України, що повернулася до нього у спогадах і безнастанній тузі, яку так палко виношував у своєму серці.

Дарагана цікавила українська історична доба тому, що був свідомий: червоний Кремль забороняв відкрито згадувати історичну спадщину українського народу. Тож недаремно спробував возвеличувати своїми словами і голосом Батьківщину, щоб змогли почути його побратими в Україні у пореволюційні роки. Староруська традиція в книжці поета за кордоном стала відлунням на творчість Олени Теліги й Оксани Лятуринської. Остання перед ніким не приховувала любов до «Сагайдака». Юрій Дараган став для Лятуринської дороговказом. Тому свою збірку віршів «Княжа емаль» (Нью-Йорк-Торонто, 1955) присвятила саме світлій пам’яті поета.

Юрій Дараган відновив глибину змісту «Слова о полку Ігоревім». Ця поема невідомого автора, в якій чітко виступає заклик руських князів до єднання в боротьбі проти монгольської навали, дала йому почин колоритно висвітлити праджерела української долі своїми словами, що наповнили «Сагайдак». Автор збірки звертався і до погансько-язичницької тематики. Поет послідовно творив цікаві образи: княжича співставляв до місяця, «що вийшов на стежину», «вечір, що на очі насунув митру» тощо.

Перебуваючи в таборах для полонених Юрій Дараган спочатку послуговувався російською мовою, й опісля оволодівши українською, жив на еміґрації серед української громади. Завжди марив Україною і Грузією. Кавказ являвся йому перед очима казковим — «Де зазирають скелі в прірву, Де, як поема барвний світ, Над сном маленької оселі-мов стрічка синій оксамит...». Не було б в поета сухот, кавказька тема напевно була б у нього багатшою. Та дійти туди не було сил. Лікувався в санаторіях, але відповідних ліків тоді на цю недугу бракувало.

Помер у Плєшові, тіло перевезли до Праги і поховали на Ольшанському кладовищі. За місце на престижному столичному цвинтарі треба було платити, а не було кому. Через десять років останки поета викинули на смітник. Український степовик із кавказьким профілем орла багатьом людям запам’ятався на довгі роки та продовжував існувати серед українців усього світу. Його поезія стала невмирущою, яка почала вивчатися напам’ять аж на початку 1990-х рр., але все ж на Батьківщині.