Україна на роздоріжжі

Після перемоги Революції гідності дуже популярною була думка, що українська політика стане принципово іншою. Ці очікування не виправдались. Схожі сподівання поширені й щодо майбутньої української політики після завершення активних бойових дій. Вони ґрунтуються на простій логіці: постійна наявність зовнішньої небезпеки сприятиме радикальному покращенню якості політичних еліт, оскільки на кону — виживання країни. Але це може виявитися надміру оптимістичним.

Дослідницька міжнародна компанія Ipsos нещодавно опублікувала рейтинґ довіри до відомих українських публічних осіб. Надзвичайний та повноважний посол України у Великій Британії Валерій Залужний користується найвищою популярністю суспільства. Йому довіряють 63 % громадян України, не довіряють — 22 %. На другому і третьому місці — боксер Олександр Усик і Кирило Буданов, керівник Офісу президента України (ОПУ) яким довіряють відповідно 56 % і 55 % опитаних, а не довіряють близько 22-23 %.

Довіра до Володимира Зеленського впала до 49 %. У рейтинґу також є Віталій Кім, голова Миколаївської обласної військової адміністрації (довіряють 39 %, не довіряють 29 %) і мер Харкова Ігор Терехов (довіряють 30 %, не довіряють 25 %). Командиру Третього армійського корпусу Андрію Білецькому довіряють та не довіряють по 26 % респондентів. У рейтинґу також опинився український письменник Сергій Жадан, який отримав 20 % довіри і 25 % недовіри. Решта опитаних не сформували своєї думки щодо нього. Найгірші справи у політиків «старої генерації»: Юлії Тимошенко не довіряє 70 %, Петру Порошенку — 63 %, Юрію Бойку — 62 %.

Здавалося б, є суспільний запит на якісне оновлення української політики. Адже серед лідерів довіри є нові обличчя, які раніше ніколи не вели політичної діяльності. З іншого боку, чи обов’язково нові обличчя є запорукою структурних і глибинних змін у державі? 2019 року велика кількість людей, які до того моменту ніколи не займалися політикою, несподівано потрапили до Верховної Ради і посіли місця у високих владних кабінетах. Але кількісне насичення української політики новими особистостями не переросло в якісні зміни. Якщо це не спрацювало до початку повномасштабної війни, то чому має спрацювати після?

Особи, які перебувають на вершині рейтинґу довіри, поки що не мають жодної структурно оформленої партії. Не заявляють і про своє рішення йти в політику. Не декларують бачення розвитку країни, крім загальних красивих фраз. І не висловлюють якоїсь структурно сформованої, цілісної ідеологічної позиції. А втім, якби вони оголосили про наміри поборотися за президентську булаву чи за крісла в парламенті, то, безумовно, зуміли б конвертувати публічну довіру в електоральні відсотки.

Немає достатніх підстав вважати, що після гіпотетичного завершення бойових дій відкриється нова сторінка української політики. Зате є значно більше арґументів на користь інерційного еволюційного сценарію розвитку. Українська політика після війни, з великою ймовірністю, і надалі буде орієнтована на персоналії й яскраві емоції, а не на ідеологію, мудрість і холодну логіку. Вплив великого бізнесу й олігархічно-кланових структур зменшиться, але не зникне. Олігархи й надалі намагатимуться грати серйозну роль й охоче інвестуватимуть у різні політичні проєкти. Близькість до влади також означатиме пріоритетний доступ до фінансових потоків та інвестицій. А післявоєнна відбудова ризикує стати джерелом нових корупційних скандалів, а не каталізатором змін.

Відбуватиметься процес активного політичного перефарбування. Частина осіб, які ніколи не вирізнялися високим рівнем національної свідомості, вмить перетворяться на «патріотів». І навіть повчатимуть інших, як потрібно любити Україну. Не можна відкидати появу партії порозуміння з Російською Федерацією (РФ), яка намагатиметься маскувати свої істинні наміри популярними тезами про мир.

Як і під час парламентських виборів 2014-го, політичні сили намагатимуться для підвищення своєї популярності активно використовувати медійно відомих військовиків. Розгорнеться справжня конкуренція за пізнавані авторитетні обличчя, яких волітимуть бачити у виборчому списку основні політичні гравці. Задля досягнення максимальної довіри електорату партії хизуватимуться військовиками у своїй команді. Хоча мали б передусім дбати не про PR-ефекти, а про дієву підтримку армії, розвиток економіки, військово-промислового комплексу, збереження національної ідентичності, мінімізацію демографічної катастрофи.

Після чотирьох років великої війни важко об'єктивно зробити висновки про те, якими будуть реальні настрої та запити в суспільстві, якщо бойові дії все ж припиняться. Є дуже багато невідомих факторів, які ускладнюють прогноз. Тож ми можемо побачити несподівані конфігурації і зміну лідерів народних симпатій.

Не можна також відкидати ризик внутрішніх розколів і загострення політичної боротьби. Вимушений період надмірної централізації влади через російську аґресію поставив на павзу багато процесів. А в суспільстві накопичилося чимало питань і претензій до політичних еліт. Тому владі, якою б вона не була, доведеться проводити обережну політику, враховувати баланс сил і згладжувати внутрішні суперечності, щоб не спровокувати соціального вибуху.

Постійна зовнішня загроза з боку РФ здійснюватиме еволюційний тиск на Україну й її політичні еліти. Євроатлантичні прагнення теж здатні позитивно вплинути на розвиток країни. Але обережні висновки в цьому випадку — це не прояв песимізму. Це прояв реалізму.

До слова

До потенційних претендентів на найвищу посаду в Україні — Валерія Залужного, Володимир Зеленського та Крила Буданова — вирішив офіційно приєднатися й всесвітньо відомий український боксер Олександр Усик. Про це він повідомив в інтерв'ю Андрію Бєднякову, українському актору та телевізійному ведучому. За словами чемпіона, він готовий присвятити улюбленій справі ще кілька років, після чого планує зосередитися на роботі на користь держави. «І нижче президента не маю наміру нікуди йти», — запевнив він.