Лояльні важливіші за фахівців?

Кадрові переставляння у владній команді Володимира Зеленського дедалі частіше стають предметом політичних дискусій. Опоненти стверджують, що на ключові державні посади призначають не профільних фахівців, а людей, яким глава держави довіряє особисто. Одним із найбільш показових прикладів називають Рустема Умерова, який за кілька років пройшов шлях від народного депутата і голови Фонду держмайна до міністра оборони, а згодом — секретаря Ради національної безпеки й оборони (РНБО).

Від «нових облич» до «своїх»

Коли Зеленський прийшов до влади 2019 року, одним із головних запитів суспільства було оновлення політичного класу. Виборцям обіцяли нових людей, боротьбу зі старими елітами та відмову від традиційної української політики, побудованої на особистих зв'язках.

Ще 2020-го президент запевняв, що Андрій Єрмак та Сергій Шефір не формують його кадрову політику. Та одним із найбільш показових прикладів став Олег Татаров. Його призначення заступником керівника Офісу президента (ОПУ) викликало серйозну дискусію через його роботу в системі Міністерства внутрішніх справ за Януковича.

Сам Зеленський тоді називав Татарова професіоналом і фактично відмежовувався від відповідальності за його звільнення, заявляючи, що це питання краще адресувати керівнику ОПУ. Тобто влада пояснювала кадровий вибір не політичною близькістю, а професійними навиками. Але проблема полягає саме в тому, як визначається ця професійність і хто отримує можливість довести її на практиці.

Стрімкий злет

Окрема історія — кадрові рішення у сфері оборони та безпеки. Саме тут питання професійності набуває особливої ваги. У країні, що воює, помилка у призначенні чиновника чи керівника може мати значно серйозніші наслідки, ніж провал роботи цивільного міністерства.

Призначення Рустема Умерова на ключові державні посади стало одним із прикладів того, наскільки президентська команда робить ставку на людей, із якими вже сформувала політичні та робочі зв'язки.

Кар'єра Умерова у владі за останні роки справді демонструє масштаб кадрової довіри з боку керівництва держави. У вересні 2022-го Верховна Рада призначила його головою Фонду державного майна України. Через рік очолив Міністерство оборони, а 18 липня 2025 року президент призначив його секретарем РНБО. Тобто за відносно короткий період одна людина опинилася на чолі трьох принципово різних за функціями державних структур.

Прихильники Умерова можуть назвати це доказом універсальності й управлінських здібностей. Критики ж ставлять інше запитання: чи відповідав його професійний досвід кожній із цих посад настільки, щоб саме він був оптимальним кандидатом?

До приходу на державні посади Умеров займався бізнесом, громадською та політичною діяльністю. 2019-го став народним депутатом від партії «Голос». Працював у парламенті, зокрема, у напрямках, пов'язаних із тимчасово окупованими територіями, міжнародними відносинами та питаннями Криму. Після початку повномасштабної війни був залучений до перемовного процесу з Російською Федерацією (РФ), а також до роботи щодо обмінів військовополоненими, цивільними та дітьми.

Чи повинна людина, яка очолює оборонне відомство або РНБО, передусім бути професійним військовим чи фахівцем у сфері безпеки? Чи важливіше, щоб вона мала політичну довіру президента, могла виконувати поставлені завдання та координувати різні державні структури?

Призначення Рустема Умерова міністром оборони 2023 року не було унікальним для демократичних держав. Міністр оборони не обов'язково повинен бути генералом. Його головна функція — політичне та цивільне керівництво оборонним відомством, визначення політики, взаємодія з парламентом, урядом і міжнародними партнерами. Водночас його призначення стало частиною ширшої тенденції: президентська команда дедалі тісніше концентрувала навколо себе людей, із якими вже мала досвід спільної роботи й яким довіряла.

Але всіх просто шокувало призначення Умерова головою Служби зовнішньої розвідки, до якої він — жодним боком.

Кадрова політика чи рокіровка?

Ще одним показовим прикладом кадрової політики влади може стати історія Юлії Свириденко, яка не показала успіхів на посаді глави уряду, а тепер її призначили в «Нафтогаз України». І тут виникає запитання: йдеться про вибір найкращого менеджера для «Нафтогазу», чи про чергове призначення людини, яка має високий рівень довіри президентської команди?

Юлія Свириденко — безумовно не випадкова людина в системі Зеленського. Називати її просто «чиновницею без досвіду» було б неправильно. Вона має значний досвід державного управління та роботи в економічному блоці. Водночас її кар'єра останніми роками була тісно пов'язана саме з Зе-командою.

У грудні 2020-го Зеленський призначив Свириденко заступницею керівника ОПУ. Після цього вона стала першою віцепрем'єркою та міністеркою економіки, а в липні 2025 року — прем'єр-міністеркою.

Тобто це не людина, яка раптово з'явилася у владі напередодні призначення. Навпаки — Свириденко протягом кількох років перебувала всередині президентської системи ухвалення рішень. Ба більше того, саме Зеленський у липні 2025-го запропонував її кандидатуру на посаду глави уряду.

Особливо цікавою є своєрідна рокіровка. Сергій Корецький, колишній керівник «Нафтогазу», став прем'єр-міністром, а колишня прем'єр-міністерка зайняла його місце. Вона вже мала досвід роботи з «Нафтогазом» на рівні корпоративного управління. 2021 року увійшла до наглядової ради компанії як представниця держави. Отже, теперішня історія не є її першим контактом із компанією.

Але між членством у наглядовій раді та безпосереднім керівництвом правлінням є величезна різниця. Керівник «Нафтогазу» має відповідати не лише за державну політику, а й за конкретні фінансові, операційні та стратегічні рішення компанії. Саме тому логічним було б очікувати максимально прозорого пояснення: які професійні критерії стали визначальними при виборі Свириденко?

Лояльність проти професійності

У воєнний час логіка влади частково зрозуміла. Президенту необхідна команда, члени якої не лише мають професійні знання, а й готові виконувати узгоджену політику. Особливо це важливо під час війни, коли рішення потрібно ухвалювати швидко.

Фактично перед Зеленським стоїть дилема: професіонал, який може мати власне бачення, чи лояльний менеджер, який гарантовано реалізовуватиме президентський курс. Для будь-якої влади спокуса обрати другий варіант надто велика.

Проблема виникає тоді, коли політична довіра починає переважати над професійною компетентністю.

Тоді держава ризикує отримати замкнену систему, де чиновники просуваються з однієї високої посади на іншу не тому, що вони найкращі кандидати на конкретну роботу, а тому, що вони вже довели свою лояльність.

І тут є серйозний ризик — чиновник може перестати бути джерелом незалежної оцінки та перетворитися на виконавця політичних рішень. Для системи національної безпеки це особливо небезпечно.

Президенту потрібні не лише люди, які погоджуються з ним. Йому потрібні фахівці, які здатні сказати: «Це рішення неправильне», «цей сценарій не спрацює», «ця оцінка ситуації помилкова». І саме незалежна професійна експертиза є одним із головних запобіжників стратегічних помилок.