Під впливом Коцюбинського

Михайло Могилянський народився 1873 року в Чернігові, в сім’ї юриста. Там закінчив класичну ґімназію. Все тоді українське було заборонено, та, на щастя, у бібліотеці батька, хлопець натрапив на празьке видання 1876-го Шевченкового «Кобзаря». Взявся перечитувати його вірші та поеми українською. Наприкінці 1890-х рр. Михайло став студентом юридичного факультету в Петербурзі, де здобув фахову освіту, приєднався до революційної діяльности у «Союзі боротьби за визволення робітничого класу», показав себе вправним публіцистом і культурним діячем серед російського читача. Був тісно пов’язаний з матір’ю, яка розійшлася з чоловіком. Вона працювала секретарем у петербурзькому видавництві Пирожкова. У редакції молодий Могилянський нав’язав тісні взаємини з рядом прогресивних учених та літераторів. Після закінчення юридичного факультету Петербурзького університету він переїхав до Києва, де розпочав працювати адвокатом. Там захопився журналістикою і став постійним працівником газети «Київські отклики». Чудово написані спогади висилав і до газети «Пушкінський дім» у Москві. Вона виходила російською мовою, але за змістом була українською та жила українським життям.

1895-го Могилянський прочитав повість «Харитя» Михайла Коцюбинського. Роком пізніше, цілком випадково, натрапив на автора повісті в Алушті, де письменник відпочивав разом із своєю дружиною Вірою Дейшею, товаришкою Могилянського з ґімназії. Між ними налагодилася тісна дружба, що тривала 17 років аж до часу, коли останнього було заслано до Чернігова на чотири літа під нагляд поліції за революційну діяльність.

Їхні взаємини у той час, проявилися свідомим впливом Коцюбинського на формування Могилянського як українського прозаїка. Коцюбинський радів появі на сторінках «Літературно-наукового вісника» українських оповідань приятеля. У листі до нього Коцюбинський писав: «Ваше оповідання «Стріл», яке щойно прочитав, сподобалось мені. Воно добре задумано і щасливо виконано... Пишіть, дорогий Михайле Михайловичу, я певний, що Ваша робота марно не загине, що вона щось дасть для Вас і для нашої літератури. Од щирого серця вітаю Вас. Мені було дуже приємно стрітися з Вами на одному полі і навіть в одному журналі». До слова, оповідання «Стріл» було надруковано разом із закінченням повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків».

Українські оповідання Могилянського часто і періодично з’являлися на сторінках преси, і вийшли окремою збіркою 1916-го, та Коцюбинський вже не міг її побачити. Він упокоївся 25 квітня 1913 року. Могилянський присвятив свою першу прозову книжечку світлій пам’яті М. Коцюбинського. Він написав: «Відчуваю, що переживаю одну з більших втрат у житті, не покидало мене і тоді, як сів у залі засідання Товариства й під шум дискусій писав олівцем, поклавши папір на коліно, некрологи для газет «Річ» і «День», які передав присутнім на засіданні редакторам. Писав, а сльози слiпили очі... І дотепер згадка про той день-одна з найтяжчих згадок життя».

Після смерти товариша Могилянський присвятив йому кілька статей: «Ненаписана повість Коцюбинського» (1915), «Художник слова» (1915), «М. Коцюбинський. До біографії письменника» (1919). Його діапазон вивчення творчости Коцюбинського був доволі широким — від біографії через поглиблення розкриття творчої еволюції до переаналізованих творчих задумів. Пильно стежив за всіма інтерпретаціями його творчости і ревно оберігав від спрощення.

Могилянський був неординарною особистістю. Адвокат за освітою, блискучий трибун-полеміст, публіцист, який був ще й політиком, член конституційно-демократичної партії, дискутував з Леніним, як вчений філолог виявив себе в критиці та літературознавстві. Товаришував з М. Грушевським, М. Зеровим, А. Кримським, М. Рильським. Залишив за собою новели, романи і переклади. Головного героя останнього роману «Хильда» (1941) описав так: «Марко повернувся в Петроград після революції 1917 року. Йдучи вулицею, він побачив, як хлопчаки на постаменті, де встановлено Мідного вершника, розклали вогнище. Спробував спинити, але йому відповіли брутальністю. Чоловік, який став свідком цієї розмови, з докором сказав: «А вам що, цареві статуї дорожчі за дитяче задоволення? Досить, випили багато крові, тепер свобода, все можна! Все дозволено!». Для морально-етичних підвалин нового суспільства Могилянський найбільшу загрозу вбачав у вседозволеності.

З 1905-го по 1923 рік письменник перебував у Петербурзі. З поверненням до Києва, негайно взявся відігравати неабияку роль в академічному житті міста: у Вільній українській академії наук (ВУАН), заснованій 1920-го, став, після П. Стебницького керівником Комісії для складання «Біографічного словника українських діячів». Його кабінет став місцем, куди сходилися щодня десятки працівників: одні були пов’язані з працею комісії, інші приходили, щоб довідатися про останні події літературного, громадського та політичного життя в Україні. Приходили туди також і професори київських вищих шкіл, літератори, приїжджі з інших міст, зокрема, з Харкова, з яким Михайло Михайлович був пов’язаний родиною. Там мешкали його дружина, три доньки й одружений син-прозаїк і поет Дмитро. Академія стала його родиною. Закидав проводу ВУАН «заскнілість», зачинення будинку академії у дні свят перед охочими там працювати. На засіданнях комісії, яка здобувала дедалі більшої пошани, обговорювали біографії українських діячів, читали матеріали, що надходили до комісії, а надходило їх надзвичайно багато.

Під час святкування ювілею Д. Багалія 1927 року Могилянський виступив із урочистим привітанням і підніс ювілятові оправлену збірку своїх праць, що були надруковані під псевдонімами П. Чубський і Миха, бо так його звали в ВУАН. На початку появи Могилянського в Києві, до його слів дослуховувалися навіть комуністичні критики. Проте деякі неприємності в фахівця почалися у другій половині 1920-х рр. Час був порівняно тоді м’яким, тож було заборонено лише видавати його статті. Але академія наук продовжувала їх друкувати. Гоніння за автором тих матеріалів продовжилося після виходу у світ його оповідань «Сон», а також публікації «Вбивство», в якій засудив повернення М. Грушевського до України, надрукованого на сторінках «Червоного шляху» 1926-го. Михайло Михайлович спробував реабілітуватися і надрукував листа, в якому запевняв, що не мав на увазі жодної особи. Але цьому ніхто не повірив. Через три роки він знову звернувся до «Червоного шляху» з листом, в якому пояснював, що «Вбивство» дало привід для непорозуміння, і вважав, що його публікація було тяжкою помилкою. Та служити соціалістичній культурі йому вже не дозволили. 1933 року ліквідували історико-філологічний і соціально-економічний відділи ВУАН, а також Комісію для складання «Біографічного словника українських діячів». З роботи Могилянського звільнили за «стосунки з ворогами радянської влади». Майже у той сам час заарештували, а потім і заслано його доньку Ладю. За кілька років поетесу розстріляли на Соловках. Заслали і його сина Дмитра.

Сам Михайло Михайлович був змушений виїхати з Києва й припинити науково-літературну діяльність, тож зупинився у Дніпропетровську в родині своєї найменшої доньки Ірини. Радів своїм знайомством і спілкуванням з Дмитром Яворницьким. У цей період написав два романи російською мовою, маючи надію надрукувати їх за межами України, а також об’ємні мемуари про дні буремної юності. Попри всі несприятливі обставини, Могилянському як письменнику вдалося здійснити основні свої творчі задуми. Він помер 1941-го, на 68-му році життя, в с. Велика Мурта Красноярського краю, куди був евакуйований. Там його і поховали.