Перший президент і найвидатніший історик

Михайло Грушевський народився 29 вересня 1866-го у Холмі. На початку 1880-х узявся до письменницької праці. Цікавився українською белетристикою, знайомився з українською історією літератури, етнографії й історії України. Тоді прочитав твори Михайла Петрова, історичні праці Миколи Костомарова, записки про Южну Русь Пантелеймона Куліша, збірник пісень Михайла Максимовича, історичні праці про Нову січ Аполлона Скальковського, історію слов’янських літератур Олександра Пипіна, річники «Київської старовини».

У Тифліській ґімназії Грушевський був бібліотекарем. Там він мав змогу поширити свої знання і також світоглядові горизонти. Перші свої оповідання «Страшний свідок», «Остання кутя», «Унтер-офіцер Трохим Скавучак» 1883 року Михайло переслав Іванові Нечуй-Левицькому, але вони не були друковані. Та роком пізніше у львівському «Ділі» вийшло його оповідання «Вех аль Джугур», яке 1902-го передрукував збірник «Вік». Оповідання «Бідна дівчина» з’явилося 1886 року у херсонському літературному збірнику «Степ» під псевдонімом М. Заволока.

Поруч белетристичною творчістю і літературним зацікавленням розвивався інтерес Грушевського до історичних досліджень й історія взяла гору над славістикою. Він зацікавився початками Київської Русі, ранньою козаччиною й іншими темами. Михайло Грушевський був неймовірно працьовитий. Загалом написав близько 2 тис. друкованих праць. Майже не знав сну. Підіймався вдосвіта, щоб працювати. Ходив по бібліотеках, архівах Львова, Києва, повертався близько п’ятої години по обіді, тоді сидів над паперами до півночі або і довше. Часто перечитував верстку «Історії України-Русі», і вносив правки.

З отриманням ступеню маґістра історії, Грушевському знайшлося місце професора Львівського університету. Тож у 1894-1914 рр. він перебував у Львові. Коли помер проф. Омелян Огоновський, на плечі Михайла опустилося наукове представництво всієї галицької України. Крім університетських курсів учений провадив публічні виклади, керував організацією наукової роботи при Науковому товаристві ім. Шевченка (НТШ). Перейняв на себе редакцію «Записок НТШ». До реорганізації товариства, створення бібліотеки та музею залучив Івана Франка. Разом вони високо підняли товариство, що підняло українську науку в очах культурного світу. Як редактор Грушевський вмістив у Записках низку статей із історії України, передусім з давньої, які були зібрані у першому і п’ятому томах «Розвідок і матеріалів до історії України-Русі». 1898-го став одним із редакторів «Літературно-наукового вісника» (ЛНВ), навколо якого згуртувалися найкращі літературні сили. Але 1901 року зазнав тяжкого удару, бо російська цензура заборонила поширення місячника в Україні.

Згодом історик переніс друк ЛНВ до Києва у зв’язку з лібералізацією політичного життя в Росії та скасуванням заборони української преси на Великій Україні. Значний слід у науковій роботі залишився у створенні історичної школи Грушевського у Львові, що справила вирішальний вплив на подальший розвиток української національної історіографії.

Професор мав дружні зв’язки з українськими студентами, зокрема, тими, які цікавилися історичною проблематикою. Своїх студентів схиляв до історичних дослідів. Молоді історики читали і з’ясовували історичні джерела, обговорювали праці інших дослідників, потім отримували завдання обробляти їх і так поволі втягалися до самостійної наукової праці. Професор ініціював призначення стипендій на провадження наукової праці. 1896-го було створено Фонд ім. Грушевського, завданням якого було допомагати молодим адептам науки. Михайло разом із гуртом інших галицьких діячів, брав активну участь у заснуванні Української націонал-демократичної партії, яка з 1899 року відігравала поважну роль у національно-політичному житті Західної України. До цієї партії Михайло втягнув І. Франка, але обидва невдовзі покинули її ряди, не погоджуючись із політичною лінією Костя Левицького, та віддалися науковій і літературній діяльності. Збереглося кілька групових світлин початку ХХ ст., на яких Франко і Грушевський — у центрі і завжди поруч. Мешкали вони також поруч. Франко також дуже плідно працював у НТШ.

Восени 1914-го, коли почалися нові нагінки російського уряду на українців, Грушевського заарештували, і після понад двох місяців ув’язнення в Києві, заслали спершу до Симбірська, потім до Казані, а пізніше до Москви, де той перебував до державного перевороту 1917-го. У березні того ж року історик повернувся до Києва, де його одностайно обрали головою Української Центральної Ради (УЦР). 29 червня 1918-го Грушевського обрали її президентом. Та ліквідація УЦР поклала край державної діяльності. З 1919-го по 1924 рік науковець перебував на еміґрації у Відні, пізніше у Празі та Парижі. У столиці Австрії заснував Український соціологічний інститут, який опублікував низку матеріалів із історії українського соціологічного та революційного руху й українського суспільного та економічного життя. Саме тоді з’явилися його праці «М. Драгоманов і женевський соціалістичний гурток» і «Первісне громадянство. Генетична соціологія». Михайло Грушевський був об’єктивною людиною, особливо у своїх аналітичних історичних дослідженнях. Деякі загальні синтетичні формулювання відбивали його політичні переконання. Тому деякі постаті в історії України змальовував блідо. Як і в кожної людини, у Грушевського були сильні і слабкі сторони, великі досягнення й інколи помилки. Та він став найвидатнішим українським істориком. Кращого за нього не було.

Однією з помилок Михайла було те, що 1919-го у Кам’янці-Подільському здійснив спробу антипетлюрівського перевороту. Створив Комітет порятунку революції, що захопив владу в усій окрузі. Протрималися чотири дні. На п’ятий день емісари Петлюри опанували ситуацією, членів ревкому заарештували, а Грушевського відправили під домашній арешт. Перед і після Лютневої революції Михайло Грушевський виступав за федерацію з Росією, але на рівноправних принципах. Та не хотів бути у федерації з комуністичною Росією.

1931 року за сфабрикованою справою історика заарештували та перевезли до Москви, звідки несподівано звільнили під міліційний нагляд. 1931-1934 рр. Грушевський прожив у Москві, працюючи в Академії наук СРСР, членом якої був обраний 1929-го. Помер 25 листопада 1934 року після нескладної операції в Кисловодську. Залишив по собі «Історію України-Руси» в десяти томах, яку почав писати ще 1898-го. На її сторінках спростовував всі намагання генетично пов’язати Київську Русь із історією Московського царства, розглядати князівську Русь як спадщину лише російського народу. «Історія України-Руси» тепер стала тим наріжним каменем, на якому ґрунтується вся українська національна ідея.