Тур розпочався з Торонто

Український волонтер і громадський діяч Сергій Притула розпочав тур Канадою та США в межах One United Fundraiser — «Єдинозбору 2026», міжнародної кампанії зі збору коштів на «розумні» дрони-перехоплювачі для Збройних сил України (ЗСУ). Старт туру відбувся в Торонто, далі команда вирушила до інших міст Канади та США. Благодійна кампанія за участі військових 412-ї бригади ЗСУ Nemesis та ініціативи Світового конґресу українців (СКУ) Unite with Ukraine. Корпорація Meest виступила спонсором туру, у межах якого Сергій дав інтерв’ю нашому тижневику.

Особиста участь і прямий контакт — вирішальні

— Що принципово відрізняє збір коштів в Україні та за кордоном, зокрема, у Канаді й США, з погляду мотивації людей, довіри та каналів комунікації?

— Усе залежить від цільової авдиторії. Якщо йдеться про українців за кордоном, важливо розрізняти різні хвилі міґрації: діаспору, яка живе там десятиліттями, і українців, які виїхали під час останніх двох хвиль еміґрації. Це різні авдиторії з різними мотиваціями та комунікаційними моделями. Окремий напрямок — краудфандингові компанії з іноземними донорами, які не мають прямого зв’язку з Україною. Для українців за кордоном особиста участь і прямий контакт — вирішальні, на відміну від України, де відпрацьовані збірки через соціальні мережі. Я певен, що без особистого спілкування з донорами ми не змогли б акумулювати значні суми в Канаді та США. Зокрема, кошти на закупівлю 26 бронеавтомобілів. У роботі з іноземною авдиторією найефективнішою є співпраця з локальними фондами, яким довіряють у своїх країнах. Приклад — спільний збір у Чехії з волонтерською ініціативою Darek pro Putina, яка за роки повномасштабної війни передала Україні танки Т-72, гелікоптери Black Hawk, дрони й артилерію; в межах цієї співпраці вони нещодавно переказали нам 64,5 млн грн. Саме тому ми постійно диверсифікуємо надходження, поглиблюючи міжнародну співпрацю, і вже незабаром запускаємо новий збір у Данії.

— Якщо мова про структуру ваших пожертв, від кого надходить більше — від іноземців чи діаспори?

— У рамках туру, який ми зараз робимо разом із СКУ та Nemesis, ми свідомо поєднуємо кілька форматів. З одного боку, це приватні зустрічі та розмови з представниками впливових українських родин у Канаді та США, а також відкриті зустрічі з громадами в різних містах, переважна більшість учасників там — українці. Водночас, до цих подій долучаються й інші канадці й американці, які підтримують Україну. Ми також окремо працюємо з бізнесом і бізнесовими спільнотами, не пов’язаними безпосередньо з українською громадою, зокрема, з торговими палатами чи компаніями в США, що мають представництва в Україні.

— Як переконуєте закордонну авдиторію, яка охоче жертвує на гуманітарні потреби, але не готова підтримувати військові, давати кошти саме на зброю?

— Залежить від країни й її законодавства. У Чехії можемо відкрито збирати кошти на дрони, танки чи гелікоптери, у деяких нордичних країнах — на дрони, тоді як у багатьох державах, у т. ч. у США, публічні збори на військові потреби заборонені. У таких випадках працюємо через приватні розмови з бізнесменами й окремими донорами, шукаючи легальних способів підтримки військових проєктів. Загалом у світі немає культури пожертв цивільного населення на армію: після Другої світової війни в Європі закріпилася модель, де за оборону відповідає держава, а громадяни на це сплачують податки. Тому багатьом складно збагнути українську систему, де благодійні фонди фактично беруть на себе частину військової логістики. Водночас, інтерес до цього досвіду зростає — особливо після Мюнхенської безпекової конференції та виступу Джей Ді Венса, віцепрезидента США, у лютому 2025 року, коли в Європі активізувалися дискусії про реформу армій, підготовку цивільного населення та вивчення досвіду сучасної війни.

Коли держава не допрацьовує, має діяти громадянське суспільство

— За вашою діяльністю спостерігають за кордоном? Чи з’являються в Європі або Північній Америці фонди, подібні до вашого?

— В Європі та Північній Америці вже створені сильні фонди, що багато зробили для підтримки України. У США та Канаді це Nova Ukraine і Razom for Ukraine: зараз вони більше зосереджені на адвокації, але 2022-го відіграли ключову роль у підтримці українського війська. Є й інші організації, а також масштабна структура СКУ, яка, попри скромну публічність, передала на фронт 57 бронемашин — це викликає велику повагу. Наш фонд передав на фронт 251 одиницю бронетехніки: за кошти цивільного населення, бізнесу та донорів із різних країн. Це унікальний досвід, яким ми готові поділитися. Водночас, більшість наших міжнародних партнерів наразі ще вчаться вибудовувати подібну модель у себе.

— Які у вас очікування від українських громад у Канаді та США, до яких їдете не вперше?

— Коли ми їдемо за кордон, то завжди маємо дві ключові місії. Перша — фінансовий ресурс, із яким необхідно повернутися додому. Такі поїздки потребують багато часу та зусиль, і ми відриваємо людей від військової служби, зокрема, Олександра Ярмака, одного з наших найкращих командирів. Тому відчуваю велику відповідальність за результат: ми не можемо повернутися без реальної допомоги для військових. Збір коштів — це не завдання офіцерів ЗСУ, а відповідальність моя і наших партнерів. Водночас, нам стає дедалі складніше постійно «просити». Після чотирьох років повномасштабної війни має працювати інша логіка: волонтерські організації — інструмент, яким можна користуватися, якщо є бажання допомогти Україні. Всередині країни бізнес уже це зрозумів: близько 80 % наших надходжень зараз — від юридичних осіб, які усвідомлюють власну відповідальність за підтримку армії. Ми для багатьох із них стали логістичним партнером. Друга важлива місія — у мене є великий страх, бо за своє життя бачив, як зникають цілі пласти української діаспори — не через небажання людей, а через нестачу уваги з боку держави. Так сталося з деякими українцями в Бразилії, Арґентині, а подекуди й у Європі. Навіть у Румунії, де ще 20 років тому існувала велика громада чисельністю близько 80 тис. людей, тепер відбувається швидка асиміляція. Без підтримки мови, освіти та культури зв’язок із Україною поступово втрачається. Саме тому вважаю, що там, де держава не допрацьовує, має діяти громадянське суспільство. Постійний діалог і живий контакт між українцями в Україні та за кордоном — ключ до збереження спільноти. Для мене було принципово важливо зустрітися з молоддю — зі Спілкою української молоді та «Пластом», бо саме вони допомагають утримувати цей зв’язок і формувати майбутнє українських громад у світі.

— Які у вас очікування щодо суми зборів у Канаді та США?

— Ми не ставили конкретної цілі для зборів у цих країнах, але в мене є внутрішня планка. Ця поїздка має значні операційні витрати: переліт, проживання, логістика команди. Коли ми домовлялися з Ростиславом Кісілем, засновником Meest, про їхню підтримку цього туру, то для себе я пообіцяв: на кожен долар, вкладений у цю поїздку, залучити щонайменше 25 доларів пожертв. Це мої особисті виклик і відповідальність. Прагну, аби результат зборів був у десятки разів більшим за витрати на тур — і щоб партнери бачили, що їхня довіра виправдана.

«Наше завдання — не розділяти, а зшивати суспільство»

— Ви сказали, що вам дедалі важче добирати слова, щоби просити про пожертви. Чому?

— Тому що ми мали б уже перейти на іншу модель взаємодії між донорами й тими, хто реалізує допомогу. Волонтерські організації — це не просто посередники. Є проєкти й напрямки, які без участі великих системних фондів просто не відбуваються. Йдеться не лише про закупівлі, а й про зміни до законодавства. Вони не з’являються самі по собі: за ними стоїть робота ініціативних груп, які приходять у парламент і дотискають рішення. Один із найважливіших результатів цієї роботи — підвищення неоподатковуваного ліміту пожертв від бізнесу з 4 % до 8 % річного прибутку. Це означає, що компанії зможуть спрямовувати значно більше коштів на підтримку армії без податкових втрат, і бізнес це дуже позитивно сприйняв. Зараз ми так само тісно працюємо з парламентом над тим, аби військові могли використовувати благодійні фонди як офіційних закупівельників. Це принципово важливо, бо військові частини не мають права вести зовнішньоекономічну діяльність, а фонди мають. Через це виникають абсурдні ситуації: ми бачимо, приміром, партію пікапів у Нідерландах, військові мають гроші, але не можуть купити напряму. У результаті техніку викуповує комерційний дилер, завозить до України, додає розмитнення й маржу — й армія купує ті самі машини дорожче. За той самий бюджет фонд міг би купити на третину більше техніки. Саме про це йшлося під час моєї нещодавньої розмови з президентом Зеленським, а наступного дня — і з прем’єр-міністеркою Свириденко. Не сумніваюся, що поглиблення співпраці між волонтерськими ініціативами та державними інституціями піде військовим тільки на користь.

— Після вашої розмови з президентом з його боку була теза про подальшу співпрацю з вами. Що це означає, і про що ще ви розмовляли?

— Мене дуже турбує відсутність державної політики щодо повернення українців з-за кордону. Ми багато спілкуємося з українцями в різних країнах, і я переконаний: перш ніж розробляти політику повернення, треба провести дослідження та сегментувати категорії українців за кордоном. Є ті, хто вже не повернеться ніколи, бо вони пустили коріння. Є ті, хто повернуться за будь-яких умов. А є велика «сіра зона» — це люди, які вагаються. Саме з ними й треба працювати. Ми всі розуміємо два базових критерії повернення — безпека й робота. Але в приватних розмовах відкриваються страхи, які не фіксує жодна соціологія. Пригадую, як спілкувався у Празі з 21-річною дівчиною з Рівного. Вона сказала: «Я дуже хочу повернутися, але боюся». І боялася не ракет. Вона боялася реакції суспільства: осуду за те, що не прожила війну в Україні, не сиділа під обстрілами, не пережила те саме. Цей страх не проговорюють публічно, але він масовий. І він стримує людей не менше, ніж питання безпеки чи роботи. Те ж стосується й переживань за дітей — як їх сприйматимуть у школах? Ці побоювання частково небезпідставні: в Україні справді є невеликий, але гучний прошарок людей, які неґативно ставляться до тих, хто виїхав. На щастя, це не більшість, і за умови грамотної участі держави ці гострі кути можна пом’якшити. Наше завдання — не розділяти, а зшивати суспільство. Нам потрібен дуже обережний, людяний і продуманий підхід — і в політиці, і в словах.

— Новоприбулі українці в Європі, можливо, менш «спраглі» до подій, бо можуть частіше їздити в Україну, але українці в Канаді та США потребують живого спілкування. Коли вони бачать, до прикладу, Сергія Притулу разом із військовим, то після таких візитів помічаєте сплеск інтересу до фонду та збільшення пожертв?

— Авжеж, але цей ефект короткотривалий. Під час візитів завжди є сплеск і пожертв, і зацікавлення, і нових контактів. Але з часом він природно спадає і переходить у звичну рутину. Постійно підтримувати такий рівень присутності фізично неможливо: це далеко, дорого й потребує багато ресурсу. Ми їздимо не «на вакації», а по роботі. Набагато більше мене турбує інше. Українці останніх двох хвиль еміґрації активно користуються інфраструктурою, яку десятиліттями вибудовувала стара діаспора — покоління, що приїхало у 1950-1960-х рр., важко працювало, інтегрувалося, будувало українські громади, школи, організації. Сьогодні це покоління фізично зникає, а їхні діти й онуки вже значно слабше пов’язані з Україною. Їх не можна за це засуджувати — вони громадяни Канади чи США. Але постає ключове питання: чи готові нові хвилі українців підхопити цей прапор і взяти на себе лідерство? Я часто ставлю це запитання на зустрічах із громадами: чи готові ви не лише користуватися тим, що створили попередники, а й будувати нове — українські школи, простори, організації? Канада в цьому сенсі унікальна, найближчий аналог — США. В Європі ж українські громади здебільшого менш інституційно спроможні. Це питання не лише про громади, а й про державну політику. Україна має чітко визначитися: або вона ігнорує українців за кордоном, або заохочує їх до повернення, або ж свідомо працює з ними як із ресурсом взаємодії зі світом. Бо українці за кордоном уже стали частиною повсякденного життя Європи. Нас багато — від Португалії до Фінляндії. Ми інтегруємося, вчимо мови, працюємо, платимо податки.

Показовою для мене була розмова з одним польським політиком, коли ми обговорювали українську громаду в Польщі. Він запитав, якою є моя кінцева амбіція щодо українців у Польщі та як має вибудовуватися взаємодія з польською державою. Я відповів просто: моя найбільша амбіція — поява української фракції в польському Сеймі. Європейські уряди, які публічно запевняють, що хочуть повернення українців, водночас чудово розуміють економічну вигоду. На прикладі Польщі це очевидно: 2024 року українці принесли близько 2,7 % валового внутрішнього продукту, а витрати на підтримку українців становили лише близько 15 % від суми сплачених ними податків. Тому після війни на Україну чекає складна розмова з партнерами: своїх людей нам потрібно буде повертати, але їх не дуже захочуть відпускати.

«Наш кредит довіри працює»

— Якщо у вас є амбіція про українську фракцію в польському Сеймі, то логічно мати амбіцію щодо США та Канади. Яка вона?

— У Канаді українці мають традицію бути присутніми у владі. Можна багато балакати про важливість громадської діяльності й ролі civil society, але ключові рішення ухвалюють ті, хто працює в конкретних кабінетах. Звісно, людина з канадським паспортом насамперед представляє інтереси Канади. Але водночас люди з українським корінням часто мають внутрішній зв’язок із Україною — принаймні, не погіршують стосунки з нею і не ігнорують потреби української громади. Саме тому мені дуже хотілося би бачити і в Конґресі США більше людей з українськими прізвищами. Я певен, що такі політики можуть стати важливими містками комунікації між Україною та однією з найвпливовіших держав світу.

— У вас у США є окрема юридична структура — окремий фонд. Які завдання це дозволяє вирішувати? І чи потрібна вам аналогічна структура в Канаді?

— У Канаді створити фонд значно складніше, ніж у США. В Америці ми працювали над цим близько пів року і врешті отримали статус non-profit. У Канаді ж нам одразу сказали, що отримання аналогічного статусу може тривати роками. Тому, зважаючи на наші дуже хороші відносини з СКУ, у разі потреби користуємося їхніми рахунками, і в цьому сенсі я спокійний. Американська структура дає нам кілька ключових переваг. По-перше, наші донори — як фізичні особи, так і бізнес — отримують податкові пільги, що суттєво стимулює пожертви. По-друге, після проходження комплаєнсу Walmart для нас відкрилися зовсім інші можливості співпраці з великими корпораціями. Ми маємо статус Platinum Transfer, і часто до нас звертаються компанії, з якими ми навіть не ініціювали контакт — вони самі обирають нас, орієнтуючись на наш статус і репутацію. В США є безліч благодійних фондів, зокрема, корпоративних, але серед них дуже мало тих, хто вміє не лише збирати кошти, а й реалізовувати проєкти «вручну». Саме тут ми маємо свою перевагу. Ми не просто акумулюємо гроші, а вміємо діяти на землі: працюємо з гуманітарними проєктами, реконструкцією шкільних укриттів, забезпеченням шпиталів і медичного обладнання, підтримкою прифронтових громад, маємо меморандуми з обласними військовими адміністраціями. Це системне кризове реагування. Тому для багатьох корпоративних фондів ми маємо вигляд надійного й ефективного партнера: вони бачать, що ми не просто «про благодійність», а про реальні, швидкі й масштабні рішення. І саме це приводить їх до нас.

— Як ви бачите розвиток міжнародних зборів — через партнерства, окремі фонди, амбасадорів? І чого, на вашу думку, зараз бракує з боку українців за кордоном?

— Для нас не існує єдиної універсальної моделі. Десь працюємо напряму, десь — у партнерстві з локальними організаціями, десь залучаємо амбасадорів, які представляють фонд і наші ініціативи. Ми не обмежені у виборі стратегії міжнародного краудфандингу й щоразу адаптуємося до конкретного контексту. Що ж стосується ставлення до нас з боку українців за кордоном, мені гріх скаржитися. Коли приїжджаю до Канади, Копенгаґену чи Лондону і бачу повні зали та живий діалог, це означає, що наш кредит довіри працює. Це підтверджують і показники: ми досі отримуємо суттєву частку пожертв зі США, Канади, країн Європейського Союзу, Австралії й інших країн. Водночас, значно складнішим є питання взаємодії держави Україна з українцями за кордоном. Я повністю підтримую ідею, що держава має вибудовувати чітку політику, тримати контакт і не втрачати цих людей. Постійно про це розмовляю і з президентом, і з урядовцями. Але є й інший бік. Українська діаспора попередніх хвиль — із кінця XIX та протягом XX ст. — будувала громади в Канаді та США без будь-якої підтримки з боку української держави, якої тоді просто не існувало. Вони створювали школи, церкви, культурні центри, народні доми, виховували покоління, які згодом ішли в університети, бізнес і політику. Саме ця інфраструктура й досі тримає громади. Сьогодні українців за кордоном у рази більше, але часто звучить запитання: «А що держава для нас зробила?» Проте, держава вже чотири роки воює за виживання. Ми живемо в постійному стані втрат, болю й небезпеки. Поки ми з вами спілкуємося, мої діти можуть сидіти в підвалі через чергову ракетну атаку. Нещодавно вони показали мені зроблений зі снігу «будиночок для фей», а поруч із ним — «бомбосховище». Це й є наша щоденна реальність. Так, у нас також є багато запитань до держави. Але якщо вона десь не дає раду, ми не зводимо все до претензій, а просто беремо й робимо те, що потрібно. Мені здається, правильна позиція — рухатися паралельними курсами: з одного боку, вимагати від держави політики та відповідальності, а з іншого — показувати власну суб’єктність і готовність діяти. Зараз той момент, коли державі потрібно підставити плече. А після перемоги буде час для складних, але чесних розмов.