«На щастя, на долю дала...»

Українська мисткиня Світлана Кравченко своєю творчістю та захопленням повністю ламає стереотипи та міти про «російськомовний Донбас». Маючи технічну освіту й усе життя пропрацювавши головною бухгалтеркою, згодом почала вивчати традиції та культуру рідного краю. Жінка десять років збирає унікальну колекцію українських строїв, які носили жінки і чоловіки Донеччини та Луганщини на початку ХХ ст. Попри усі жахи війни, Світлані 2022-го під час евакуації вдалося вивезти з Бахмуту і свої експонати. Щоправда врятувати всю колекцію не вдалося.

«Моя колекція — це також зброя»

З-поміж найпромовистіших експонатів Світлани Кравченко є стрій «бахмутської нареченої», який зібрали з окремих, але автентичних елементів, сорочка, яку передали з окупованого Донецька, сорочка зі села під Бахмутом, яку врятували українські військові тощо. Цю колекцію Світлана разом зі своїми однодумцями збирала десять літ і доповнює й досі.

«Кілька вишитих речей мені передали військові 2015-го зі с. Парасковіївка Бахмутського району. Серед них є сорочка, вишита конопляними нитками. Вони мешкали у хаті, де бабуся жила, власниця цієї сорочки. Вишивка білим по білому, але конопляні нитки вимочені у конопляній олії. Гадаю, що їй більш ніж 100 років. Я думала, що це був початок моєї колекції. Але в моїй родині зберігалися клаптики вишитих сорочок, фрагменти рушників разом із найважливішими документами. Була також сорочка, не знаю, татова, чи його рідного брата, але вона є. І тоді зрозуміла, що колекція почалася ще від моїх бабусі та дідуся. Це не була колекція як така, це був той простір, в якому жила моя родина. Це був початок ХХ ст. Зазначу, що моя родина мешкає на території Бахмуту з 1646-го. А протягом останніх ста літ кілька поколінь моя родина жила в одному будинку — тому самому, який прадід подарував своїй доньці на весілля. Він завжди розмовляв українською мовою, як і мій дід. Українська культура завжди була на Донеччині. І моя колекція — це також зброя. Це не про «відновлення української культури» в Донецькій області, як кажуть, а про її ствердження.

Колекціонерка розповідає, що її дідусю свого часу довелося пережити сталінський ГУЛАГ, звідки він повернувся із відкритою формою туберкульозу. Власне, це і врятувало родину під час Другої світової війни — німці боялися заходити в хату, де була хвора людина. Бабуся ж в роки війни врятувала трьох єврейських хлопчиків, родину яких 1942 року живими замурували в алебастрових копальнях Бахмуту. За це бабуся Світлани має нагороду від уряду Ізраїлю «Праведник народів світу». Вона і спонукала жінку досліджувати історію родини, а згодом і Бахмуту.

Речі передавали через ворожі блокпости

У колекції Світлани Кравченко є понад 30 строїв. Є й автентичні речі. Деякі з них передали місцеві жителі, деякі купувала у жителів Донеччини та Луганщини. «Але є й речі, відновлені разом із колегами творчої майстерні «Бахмутський оберіг» за старовинними світлинами, які я знаходила у музеях Бахмуту, Краматорська, інших музеїв Донеччини й в особистих архівах моїх друзів і знайомих», — ділиться вона.

Жінка зазначає, що у її колекції є не лише сорочки, але й рушники, фрагменти рушників, серветки, подушки. Деякі з них достатньо справно збережені. «Є вишиті сорочки — жіночі і чоловічі — після Другої світової війни, в яких мешканці Бахмута ходили на свята чи, як тепер кажуть, на фото сесії, зі своїми рідними. Є прізвища тих людей, які передавали сорочки. Але є і від незнайомих людей, які знали, що я збираю такі речі. Навіть є речі з окупованої Макіївки. Це чотири предмети, їх мені передала 2017-го жінка, яка дізналася, що я вже проводила виставки, на той час вона вже була в окупації. Тож їх передавала через знайомих, через три блокпости», — згадує вона.

Нещодавно Світлані також передали сорочку з Луганщини, яку вивезли з окупації 2023 року. У грудні 2025-го вона показала свою колекцію на виставці у Самарському міському краєзнавчому музеї ім. Петра Калнишевського на Дніпропетровщині. Цю виставку назвали «Про Бахмут мовою українських строїв». «Ця розповідає про український Бахмут, про його глибоке національне коріння. І Бахмут не зруйнований. Поки живуть люди, які пам'ятають про це», — каже вона.

Мисткиня зазначає, що своєю колекцією хоче домогтися, аби в свідомості людей зникли проросійські наративи про Донеччину. «На жаль, у нас роками пропаґували, що Донеччина — проросійська. А це не так! Хочеться показати що Донеччина — це українська земля, що зберігає багато сили і вона проросте в майбутнє. До речі, мабуть, не всі знають, що перший український прапор на Донеччині підняли саме у місті Бахмут. Сталося це 1917 року. Таким чином там визнали Українську Народну Республіку. І цю подію зобразив у своїй картині бахмутський художник Сергій Садчиков», — каже вона.

«У Бахмуті живе моє серце»

Торік Світлана створила майстерню «Бахмутський оберіг» як об’єднання вільних майстрів. Вона згадує, що в ті матеріально скрутні часи багато людей плели та шили, тому вони мали намір й ділилися досвідом, щоб допомогти одні іншим опановувати рукоділля та поділитися порадами. «У 2009-2010 рр. Інтернет став більш доступним і ми зацікавилися українською народною лялькою. Тоді зробили велику виставку, де розповідали її історію. Я особисто досліджувала все, що могла, намагаючись спиратися на наукову літературу, яка, на жаль, в той час була здебільшого російською», — згадує жінка.

Через повномасштабне вторгнення РФ та окупацію Бахмута Світлані Кравченко у серпні 2022-го довелося виїхати з рідного міста. Частину вишиванок евакуювала раніше за себе. «Впродовж кількох місяців я передавала свої скарби через волонтерів, вони їх вивозили у різні куточки України, тож докупи зібрати все вдалося лише за кілька років. Але багато не вдалося вивезти, і це дуже болісно», — каже колекціонерка.

Наразі вона проживає у Дніпрі, в орендованій квартирі. Займається підприємництвом і популяризацією культури, розповідаючи про традиції Бахмуту. Але понад усе мріє повернутися додому. «Мене надихає те, наскільки культура Донеччини не вивчена та знехтувана етнографами. Моя діяльність не відновлює українську культуру, вона її стверджує, бо завжди була розпорошена. Росія зробила все, що змогла, щоб про неї ніхто нічого не знав. Я тут живу тимчасово, бо вірю, що повернуся у рідний Бахмут. Хоча мій родинний будинок зруйнований росіянами, достеменно знаю, що повернуся додому. Там живе моє серце й я безмежно вдячна тим, хто бився та віддав життя за моє місто», — каже мисткиня.

Скільки строїв вона втратила, наразі сказати не береться. Оскільки місця бракує, основну частину своєї колекції доводиться зберігати просто в мішках. Вона зізнається, що наразі понад усе мріє, аби мати окреме приміщення, де б виставити усі експонати. «2021 року моя родина приватизувала у Бахмуті земельну ділянку під будівництво Центру культурно-історичної спадщини. Метою проєкту було представити в окремому приміщенні весь цей скарб — строї, вишиті предмети інтер'єру. Хотілося б, щоб це було на постійній основі — на манекенах, із освітленням, гарно оформлене. Однак повномасштабне вторгнення Російської Федерації (РФ) внесло свої корективи, та й наразі на це бракує грошей. Тож можливо, знайдуться меценати, які готові будуть докластися до цього проекту», — припускає п. Кравченко.

Наразі у Дніпрі вона організовує виставки своїх робіт і творчих робіт своїх знайомих майстринь, де розповідає про рідний Бахмут, його історичну спадщину та культурні надбання, а також допомагає захисникам Батьківщини.