Символ не китайський, а український

Китайська культура має з українською мало спільного, крім того, що коні водяться і там, і там. Кінь в українській традиції завжди був товаришем і помічником. Він був присутній на весіллях і похоронах, його можна зустріти в казках і в піснях, він оре і засіває, а також допомагає воїнам на полі бою. Кінь може подорожувати між світами, мати крила, перетворюватися на потрібне герою, обдаровувати тощо. І, звісно, кінь супроводжує українців у всі важливі дні річного циклу.

У багатьох давніх народів, зокрема, й на теренах України, образ коня був пов’язаний із сонцем. Оскільки раніше в грудні відзначали день зимового сонцестояння, то й кінь символізував смерть старого і народження нового сонця. У пізніші часи кінь був неодмінно впряжений в колісницю, що везла божество, яке втілювало сонце. З приходом християнства на українські землі символізм «Коляди» був утілений у Різдві. А кінь перекочував із однієї традиції в іншу.

Християнські святі теж «полюбили» коней. Найбільше відомий образ святого вершника на коні — це Юрій Змієборець. Проте також коней має й святий Миколай. У піснях і леґендах про святого Миколая часто йдеться про те, що його везуть білі коні. А колись в центральній та східній Україні був звичай саме на 6 грудня — день святого Миколая — виїжджати кіньми, запряженими санчатами, і розкатувати сніг. Також в цей час випікали і дарували дітям пряники у формі коників.

А вже під час Різдва кінь був повноправним учасником вертепу і часто згадувався в колядках. У вертепах кінь належав до так званих нечистих персонажів, тобто тих, що перейшли з прадавньої народної традиції і перегукуються ще з язичницькими часами. Крім коня, до таких персонажів належать славнозвісна коза, ведмідь, журавель тощо. Назва «нечисті» не свідчить про якісь «погані» риси образу коня, а просто вказує на шлях його появи у теперішньому вертепі.

Худоба завжди мала велике значення для українців. На святвечір, приміром, її пригощали смаколиками, а ще просили вищі сили оберігати та примножувати свійських тварин у господарстві. На Львівщині, йдеться в оповіданні Марії Титаренко «Реферат із паління дідуха» зі збірки «Твоє, моє і наше Різдво», де під столом іржуть як коні діти, нагорода їм — цукерки й горішки, заховані в сіні. Дехто розповідає, що й досі змушені лізти під стіл іржати, коли збираються в батьківському домі на святвечір.

Цікаво, що на третій день Різдва, 27 грудня, українці вшановуються святого Стефана, який вважався покровителем домашньої худоби, особливо коней. Цього дня коней могли годувати і напувати зі срібного посуду. Проте найчастіше, мабуть, в циклі зимових свят кінь згадується в колядках і щедрівках.

У багатьох реґіонах України кінь є одним з головних героїв Щедрого вечора. Йому навіть відводять почесну роль полазника — того, хто має першим увійти до хати в новому році, щоб рік був щасливим і минув у достатку.

Якщо для більшості йдеться про коня як учасника периберії, то дуже буквально цей обряд досі відтворюють на Тернопільщині, в с. Вістря, де по хатах незаміжніх дівчат у новорічну ніч водять живого коня. 2022-го обряд «Засівання з конем» навіть внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. У дійстві на новий рік беруть участь колядники, засівальники, поводир коня, музики, загалом більше 20 осіб. Для здійснення обряду вибирають об’їждженого і красивого коня, якого до свята привчають ходити по сходах, аби вміло заходив у домівки. Призвичаюють і до музики — спершу тихої, а потім гучної. Щоб кінь був сумирнішим, підгодовують зерном і цукром.

Отже, кінь в українській традиції — невід’ємний різдвяно-новорічний персонаж, помічник, вірний товариш і той, хто допомагає перемогти темряву. Тож нехай в новому році він допоможе й Україні.