Чи загрожує Великій Британії розпад?

Націоналісти в Сполученому Королівстві висунули Лондону вимоги, далекі від негайного відокремлення.

Тиснутимуть скоординовано

Перші міністри Шотландії, Вельсу й Північної Ірландії — Джон Свіні, Рун ап Йорверт і Мішель О’Ніл відповідно — підписали в Кардіффі спільний меморандум про скоординований тиск на уряд Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії, аби домогтися незалежності від нього. Ці ж політики очолюють націоналістичні партії — Шотландську національну, валлійську «Плайд Камрі» й ірландську «Шинн Фейн».

Меморандум передбачає також співпрацю задля розбудови економіки, розвитку власних енергетичних ресурсів і просування інтересів трьох націй. У документі зафіксували також стратегічне прагнення відновити повноцінне членство в Європейському Союзі (ЄС) після виходу з цієї спільноти Сполученого Королівства 2020 року.

Водночас підписанти визнали, що їхні партії мають різні конституційні позиції, тому кожна нація визначатиме майбутнє у власний спосіб та у свій час. Приміром, у «Плайд Камрі» виключили можливість проведення референдуму про незалежність Вельсу до наступних виборів до Сенеду (парламенту) 2030-го.

Опубліковані у вересні ц. р. дані соціологічної компанії Survation демонструють невтішний для сепаратистів розподіл голосів у разі проведення у Вельсі референдуму «завтра»: 68% — сказали б ні незалежності, і лише 32 % — так. В інших великих дослідженнях, як-от Welsh Election Study чи опитуваннях від YouGov, чиста підтримка виходу з королівства без відсіювання тих, хто не визначився, падає ще нижче — до 13-14 % від загальної кількості населення.

«Пас» від Трампа

Та кардіффська декларація навряд чи випадково була укладена лише через два дні після того, як президент США заявив, що був би дуже радий побачити об’єднання Ірландії та Північної Ірландії. Глава Білого дому тоді наголосив: «Зрештою, це станеться. Гадаю, це було б чудово». А наступного дня сказав журналістам, що «одним із найбільш природних рішень було б об’єднати» ірландців. Навіщо це йому?

3 листопада в США, де проживає більше 30 млн громадян ірландського походження, переобиратимуть весь склад Палати представників і третину Сенату. Крім того, Дональд Трамп ніколи не приховував свого скептичного ставлення до міцних європейських блоків. Без них дрібніші європейські країни легше визнаватимуть гегемонію Вашинґтона.

«Пас» від господаря Овального кабінету миттєво підняв ставки націоналістів — вони отримали потужний зовнішній арґумент проти непохитної позиції Лондона. Лідерка «Шинн Фейн» заявила, що висловлювання президента США на підтримку об’єднання Ірландії свідчать про те, що «ця дискусія дуже жива».

Натомість Міхал Мартін висловився стриманіше: «Підтримую об’єднання, але не бачу, щоб воно відбулося зараз. Якби таке голосування провели наступного тижня, йому, найімовірніше, було б дуже складно отримати необхідну підтримку».

Свіжі соціологічні опитування в Північній Ірландії й справді свідчать, що ідею її злуки з Ірландією зараз готові підтримати лише 38-42 %. Тоді як за збереження статус-кво досі виступають близько 48-52 % респондентів, які остерігаються втрат стабільних фінансових субсидій Лондона та безкоштовної британської систему охорони здоров’я.

Гальмує калькулятор

Свою чергою, Джон Свіні запевнив, що тенденції опитувань громадської думки свідчать про перевагу прихильників незалежності. Втім, він «забув» додати, що ця перевага є мінімальною й перебуває в межах статистичної похибки.

У проведеному в серпні ц. р. соціологічною компанією Find Out Now опитуванні 52 % респондентів висловилися за незалежність Шотландії, а 48 % виступили проти. Інше нещодавнє опитуванні від компанії Survation показало дзеркальну ситуацію: 47 % — за незалежність, 53 % — проти.

Тобто коли справа доходить до калькулятора, виборці пасують. Адже Шотландія міцно прив’язана до британського фунта і спільного ринку з Англією (туди йде 60 % її експорту), а Північна Ірландія та Вельс значною мірою залежать від трансфертів зі загальнодержавної системи фінансування.

Тому представники Консервативної партії Великої Британії (зокрема, Ґаррієт Кросс, тіньовий міністр у справах Шотландії) стверджують, що замість реального розлучення лідери реґіонів намагаються створити штучну конституційну кризу, щоб мати сильнішу позицію на фінансових перемовинах із Давнінґ-стрит. Валлійські та шотландські лейбористи теж звинуватили націоналістів у тому, що ті використовують сепаратистські гасла як інструмент внутрішньополітичного шантажу, щоб отримати від Лондона «справедливе фінансування» та розширення економічних повноважень.

Лідери націоналістів — прагматики, які розуміють, що розуміють, що в разі проведення референдумів зараз вони їх програють, але водночас бачать, що молодь у їхніх реґіонах значно прихильніша до ідеї незалежності/об'єднання, ніж старше покоління. Тому їхня мета зараз — постійним тиском послаблювати зв’язки з Лондоном, очікуючи природної зміни поколінь.

Тому в згаданому меморандумі прописані практичні вимоги, далекі від миттєвого відокремлення: передача реґіонам повного контролю над енергетичними та відновлюваними ресурсами, більша фінансова й економічна самостійність від Давнінґ-стрит. Вони демонструють Лондону: якщо центральна влада не йтиме на поступки в економіці, деволюції (передачі частини законодавчих і виконавчих повноважень від центрального парламенту реґіонам. — Ред.) та питаннях співпраці з ЄС, то стабільність усього королівства опинятиметься під дедалі гіршою загрозою.

Конституційна плутанина

Після повідомлень про підписання в Кардіффі меморандуму видання Belfast News Letter процитувало прессекретаря Енді Бернема, прем’єра Великої Британії, який заявив, що глава уряду не підтримує проведення референдумів про незалежність у реґіонах. Однак ще 9 вересня той його не виключав.

Щоправда, з обмовкою: прем’єр провів паралель із домовленістю в Белфастській угоді 1998 року для Північної Ірландії, яка передбачала, що голосування про статус цього реґіону розглядатимуть тоді, коли там, за словами п. Барнема, «з’являється чіткий консенсус і суспільна думка змінюється до межі, коли таку вимогу вже необхідно розглядати». «Я сказав би, що точно така сама ситуація і в Шотландії», — докинув він.

Це був справжній політичний вибух, адже до цього офіційний Лондон роками твердив, що питання референдуму в Шотландії закрите на покоління. Націоналісти одразу є узялися святкувати, заявивши, що глава уряду Його величності нарешті визнав право шотландців на вибір. Аналітики Бі-бі-сі назвали цю ситуацію «конституційною плутаниною Бернема». Своєю розмитою фразою він намагався продемонструвати демократичність, натомість надав сепаратистам певний козир.

Проте радість націоналістів була передчасною. Вже наступного дня, на Давнінґ-стрит усвідомили масштаб помилки та відступили: Енді Бернем поспіхом надіслав офіційного листа Джону Свіні, в якому чітко заявив, що новий референдум про незалежність — поза зоною обговорення.

Прем’єр пояснив, що 2014-го референдум щодо незалежності відбувся в Шотландії тому, що стосовно нього був консенсус між обома парламентами — в Лондоні й Единбурзі. Наразі ж такого консенсусу бракує, отже, і підстав для голосування немає.

Тепер від Лондона очікують фіксації в законі юридичного механізму для «чіткого консенсусу». Адже в Белфастській угоді не прописані жодні конкретні критерії того, як саме уряд має визначати «межі, коли вимогу вже необхідно розглядати».

Міхал Мартін, прем’єр-міністр Республіки Ірландія, заявив, що творці Белфастської угоди залишили це питання навмисно розмитим, аби заспокоїти обидві сторони конфлікту. Якщо ж британський парламент пропише в законі конкретну математичну планку (приміром, стабільні 55 % в опитуваннях), сепаратизм отримає чітку, легальну та досяжну ціль.

Уся діяльність націоналістичних партій миттєво переорієнтується на те, щоб мобілізувати ресурси, медіа та виборців, аби дотягнути соціологічні показники до цієї юридичної планки. І допомагатимуть їм у цьому російські анонімні акаунти, мережі ботів і підконтрольні ресурси, оскільки Кремль дуже зацікавлений в ослабленні західних держав.