Арешт і заслання Надії Суровцової

На початку липня 1927 року заарештували Надію Суровцову, без суду ув’язнили та відправили у заслання, де вона перебувала до 1954-го. Без жодних підстав її вирвали з життя, відірвали від родини а ім’я затаврували ганьбою. Не знайшлося місця на згадку про Надію Віталіївну на сторінках 17-томної Української радянської енциклопедії. Життєвий шлях письменниці також не визнала Спілка письменників України.

1896-го на Подолі в Києві народилося біляве дівчатко, яке назвали Надією. Тоді жандарми перетрусили шафи і скрині з дрібним шматтям і батька маленької Надійки, студента юридичного факультету Київського університету, і вислали у заслання. Донечка з матір’ю, яка вчителювала в Маріївській ґімназії, залишилися самі. Врешті батька через хворобу очей теки відпустили з тюрми.

Мова в родині була російською, але у бабусі на Полтавщині, Надійка розмовляла українською. З 1903-го родина переселилася до Умані. З часом дівчинка здобула семирічну ґімназійну освіту, а потім вступила на історично-філологічний факультет Петрбурзького університету, де навчалася до 1917 року. Після лютневої революції вона повернулася до Києва, де працювала в Центральній Раді, а під час гетьманщини — в секретаріаті Міністерства закордонних справ.

31 грудня 1918-го разом із представниками дипломатичної місії тодішнього уряду України еміґрувала до Австрії. У Відні закінчила філософський факультет університету і, захистивши дисертацію «Богдан Хмельницький та ідея української державності», одержала науковий ступень докторки філософії. Працювала педагогом у Віденській сільськогосподарській академії. В еміґрації брала участь у роботі Міжнародної жіночої Ліґи миру та свободи» у Відні, Гаазі, Амстердамі, Парижі, Вашинґтоні. Очолювала та була секретарем комітету «Голодуючим України».

1924 року Надія Суровцова побувала в США і в Канаді, де виступала з промовами на численних мітинґах. Та повернувшись зі Сполучених Штатів, вступила в ряди Австрійської комуністичної партії. Перекладала твори Леніна, Василя Стефаника, Володимира Короленка й інших письменників, видала книжку «Українські народні казки». Десятки статей і новел з’явилися в часописах «Робітниця» (Вінніпеґ), «Нова громада» (Відень), а також «Українських щоденних вістях» (Нью-Йорк) і «Робітничій газеті» також у (Відень).

1925-го повернулася спершу до Москви, а потім до Харкова. Працювала в Комісаріаті закордонних справ. Опрацьовувала матеріали до спільної з істориком Дмитром Багалієм книжки. Одного дня пішла по гроші, які мала отримати в Державному видавництві України гонорар за переклади. Дорогою зустріла Бобку Козловського, який звелів їй зайти негайно до Євгеньєва, начальника контррозвідки. «По речі пошлемо, він їх принесе. А ви арештовані, — заявив той. — Зараз із вами поїдуть до вас додому». За якийсь час її перевезли до такого знайомого їй будинку в самому центрі міста Харкова. Не підозрювала, що в ньому містилася в’язниця. Звідтам двох молодих військових завезли її на двірець. Надвечір потягом поїхали до Москви. Там зупинилися на Луб’янці. В одній з кімнат жінка провела особистий обшук Надії. Навкруги панувала тиша. У тій тиші причаїлася мука і страждання Надії Суровцової. Розмовляти було заборонено.

Життя пішло далі. Вона була молода, 31-річна, життєрадісна, для якої усміхнулося щастя повернутися на Батьківщину. Тепер доводилося терпіти. Дозволили написати листа до матері. Допити проводили найчастіше вдосвіта. Минали дні за днями, нудні й сірі, тужливі, а то й радісні, коли пригадувала собі життя в минулому. Перебувати в тюрмі довелося без суду. Але настав час, коли зачитали вирок згідно зі статтею про польсько-німецьке шпигування та засудили до п’ятьох років ув’язнення.

Після вироку мали на меті Надію вислати до Бутирки. Та перед тим, за дозволом слідчих, відбулося її побачення з мамою, яка передала доньці в дорогу високі черевики, чайник і ще інші речі. В дорозі до Бутирки через Москву в машині сидів італієць-арештант, із яким зуміла порозумітися. Тюрма в Бутирках мала багато кімнат-камер, зайнятих жінками. Там сиділи різні жінки, навіть монахині й ігумені, які потрапили туди з якогось закритого монастиря.

Там отримувала кавалок хліба, трохи цукру, баланду і кашу на обід, і знову кашу на вечерю. Довелося звикати до стану повного відчуження від бурхливого і кипучого життя, що урвалося в московських казематах. Тюремні часи сприйняла як форму протесту проти шельмування її як ворога тодішнього ладу. Трималася свого висновку, що єдиним способом політичного протесту було вижити. Лукавим подарунком долі стало для Надії спілкування з її сусідом тюрком, слова якого з дня на день записувала у свій словник, а також із українцем, заарештованим у справі автокефальної церкви.

Минали літа, осені й зими та весни, роки, харчування ставало дедалі гіршим, посилки були рідкістю, а із смертю Надійчиної матері припинилися. Бували жалюгідні й важкі літа. Здоров’я у Суровцової погіршувалося, сил ставало менше, але була змушена йти до Архангельська, а потім, у морозні дні 1937-го — до Вологди. Пересувалися криголамом «Москва», потім потягом через ріку Двіна приїхали у цього міста. Тамтешню тюрму називали колишнім палацом Івана Грозного, в приміщенні розмістили близько 90 жінок на першому поверсі. Докучали обшуки. Нерви розхитувались, але до побуту у в’язниці звикали. Відсутність повітря давалося взнаки, бо прогулянок на 10-15 хвилин явно не вистачало.

Коли закінчувався третій місяць перебування пересилки, заарештованих, у т. ч. Суровцову, знову взяли на етап. Через кілька пересадок потягом, холодним Сибіром, близько 30 жінок вивели з вагона і вздовж залізниці зі свіжим снігом на зріст людини, Надія пішла повз дерев’яне містечко до триповерхової тюрми в Іркутську. Камера була меншою від інших. Знайомилася з сусідками з Криму та навіть німкенею Паухель із Кеніґсберґу. Їсти давали мало. Надія втрачала сили, але вмирати дуже не хотілося. Слабкою потрапила до лікарні, де через кілька тижнів трохи підхарчувалася. Про кращий стан здоров’я подбала досвідчена лікарка, яка таки поставила Надію на ноги. Після повернення до камери, опинилася на нарах, і знову настали безсонні ночі.

Незабаром дійшла черга йти на наступний спецетап. Трохи більше, ніж десять осіб потрапили до вагона-телятника, але без Софи Паухель. Була осінь, їхали Сибіром, крізь незлічені тунелі і навіть знали, де проїжджали, бо конвоїри були доволі приязними хлопцями. Нарешті зупинилися на дерев’яному полустанку якоїсь станції. Це був Владивосток, край світу. Надія взяла свої речі і вийшла з вагону. Здавалось, що дороги не було кінця, тож ставали відпочивати і знову йшли. Під вечір дісталися табору, а до зони, повз кілька бараків, перевели їх аж на третій день.

Барак був великий, мав умістити близько двохсот осіб, але в ньому перебували інколи навіть триста. У цьому таборі налічувалося багато тисяч людей. Перемовлятися можна було вільно. Витримати у ті важкі часи треба було повсякчас. Суровцова займалася кравецтвом і вишивками. Для заможніших жінок вишивала, за що мала змогу краще попоїсти. У Владивостоці більше відпочивала, спати можна було досхочу та милуватися заходом сонця та споглядати, як на обрії в чорнім-пречорнім небі палав величезний місяць.

Багато разів ставала свідком смертей різних жінок — із Кубані, країн Балтії, Польщі й інших країн Європи, українських міст і селищ. Дизентерія вчепилася жінок. Багато з них вивозили до лікарні, а багато не поверталися до бараків, де з’явився сипняк — інфекційна хвороба, яку переносили воші. Бракувало медикаментів. Не один раз, а радше щоранку виносили тіла. Спершу по одному, потім цілу сотню. Це були мерці з чоловічої зони. Так не по-людськи гинули таборяни в Радянському Союзі.

Через рік поневіряння у таборах Владивостоку Суровцову з численною групою жінок, баржею, а потім пароплавом переселили Охотським морем аж до північно-східного Магадану, потім на Колиму та в Енґельс, згодом у Нижній Сеймчан, де Надія Віталіївна, взимку за температури повітря мінус 60 градусів за Цельсієм, перебувала ще довгі роки заслання в камерах невинно засуджених.

1956 року була реабілітована, а на початку 1957-го переїхала до Києва як «рівноправна громадянка України». Незабаром повернулась до Умані, де й померла 13 квітня 1985 року.