З Днем Незалежності!

Чотири роки великої війни змінили Україну не лише фізично, демографічно й економічно. Вони змінили її психологічно. І тепер одним із найдефіцитніших ресурсів країни стає вже не зброя, не гроші і навіть не люди. Найдефіцитнішим ресурсом стає довіра. А разом із нею — здатність суспільства зберігати реалістичну надію.

Саме тому повідомлення про те, що на закритій зустрічі з представниками парламентських фракцій Володимир Зеленський припустив завершення активної фази війни вже до листопада ц. р., викликали такий потужний суспільний відгук. Пізніше подібний сценарій публічно дозволяли Кирило Буданов, глава Офісу президента України, й інші представники влади. При цьому йшлося не про реальне рішення, як закінчити війну, а лише про можливість, пов’язану з виконанням цілої низки умов, насамперед із наданням Україні надійних гарантій безпеки.

Однак для суспільства, що живе в стані хронічного стресу, навіть обережно сформульована можливість миру сприймається інакше. Коли людина роками перебуває під тиском тривоги, невизначеності та постійної загрози, вона починає чіплятися за будь-який сигнал, що обіцяє вихід із тунелю. Психіка працює не як аналітичний центр, а як механізм виживання.

Тому люди, як засвідчує досвід, чують не слова «за певних умов можливо», а значно простіше й емоційно привабливе повідомлення: «війна закінчується». Саме тут виникає один із найнебезпечніших ефектів затяжної кризи. Надія сама по собі є ліками. Але ліки іноді можуть перетворитися на наркотик.

Існує принципова різниця між надією, що ґрунтується на спостережуваній реальності, і надією, що стає компенсацією накопичених страждань. У першому випадку людина зберігає здатність тверезо оцінювати те, що відбувається. У другому — починає емоційно інвестувати в майбутнє, якого ще не існує.

Якщо потім це майбутнє не настає, приходить не просто розчарування. Виникає важкий психологічний відкат. Психологи давно описали цей механізм: людина здатна довго витримувати складні обставини, якщо розуміє їхню природу і не чекає швидкого завершення. Але коли здається, що страждання ось-ось закінчаться, а потім цього не відбувається, рівень фрустрації зростає багаторазово.

Українське суспільство вже не раз проходило крізь подібні цикли. Напередодні 24 лютого 2022 року, нагадаємо, західні розвідки й уряди США, Великої Британії та низки інших країн протягом кількох місяців попереджали Київ про високу ймовірність повномасштабного російського вторгнення. Однак Зеленський публічно закликав громадян зберігати спокій і критикував західні заяви за нагнітання тривоги, наголошуючи, що постійні розмови про неминучу війну завдають шкоди економіці та фінансовій стабільності країни.

The Washington Post пізніше писала про напружені дискусії між Вашинґтоном і Києвом щодо оцінки загрози, а тодішній президент Байден згодом заявив, що Зеленський «не хотів цього чути», маючи на увазі попередження американської розвідки.

Мотиви такої позиції Володимира Олександровича зрозумілі. Він побоювався фінансової паніки, втечі капіталу, економічного шоку та масової дестабілізації. Однак наслідки також виявилися очевидними. Значна частина населення до останнього не вірила в сценарій повномасштабної війни. Мало хто готувався до евакуації, не вивозив сім’ї з потенційно небезпечних районів і не вживав дій, які могли б знизити ризики в перші тижні вторгнення. Цей епізод наочно показує, наскільки високою може бути ціна помилок в управлінні суспільними очікуваннями під час кризи.

Є й інші факти. Після звільнення Херсону багатьом здавалося, що стратегічного перелому вже досягнули. Потім з’явилися очікування швидкого контрнаступу, виходу на кордони 1991-го, завершення війни через рік, потім через півтора. Надії пов’язували то з постачанням конкретних видів озброєнь, то з виборами в США, то з поверненням Дональда Трампа до Білого дому.

Останній під час передвиборчої кампанії не раз заявляв, що здатен швидко зупинити війну. Пізніше ж був змушений визнати, що врегулювання виявилося значно складнішим, ніж виглядало ззовні. Це важливий момент, тому що стосується не лише України. Він стосується самої природи таких конфліктів.

Сьогодні ніхто не знає, яким буде механізм завершення цієї війни — ні Київ, ні Вашинґтон, ні Брюссель, ні Пекін. Можливо, цього не знає навіть Москва, тому що Путін — далеко не єдиний «яструб» і людиноненависник у сучасній Росії.

Занадто багато чинників перебувають поза контролем будь-якого окремого гравця. Занадто багато рішень не ухвалюють публічно. Саме тому будь-які конкретні строки мають серйозний ризик, особливо для суспільства, що перебуває в стані емоційного виснаження.

Нездійснені очікування проявляються по-різному. В одних виникає апатія. В інших — аґресія. А ще в інших розвивається цинізм. Людина перестає вірити не лише конкретному прогнозу, а й узагалі будь-якій позитивній інформації. Для України це обертається не лише масовим відтоком населення, а й усілякими ексцесами в запіллі.

Поступово формується психологічна броня недовіри. Вона здається захистом, але на практиці руйнує здатність суспільства до мобілізації та колективних зусиль. Якщо надія регулярно виявляється хибною, люди перестають реагувати навіть на реальні позитивні зміни.

Для держави, що веде війну на виснаження, це надзвичайно небезпечно. Тому що довіру не можна надрукувати, як гроші, імпортувати, як зброю, або мобілізувати указом. Її можна лише довго накопичувати і дуже швидко втратити.

Особливо небезпечні колективні емоційні «інвестиції». Коли одні й ті ж очікування поділяють мільйони людей, суспільство починає жити майбутньою подією задовго до того, як вона настане. Люди відкладають рішення, переносять плани, терплять негаразди, пояснюючи собі те, що відбувається, тим, що «залишилося зовсім трохи». Майбутнє починає виконувати функцію психологічної опори теперішнього.

Коли таке очікування руйнується, люди втрачають не лише візію майбутнього. Вони втрачають частину внутрішньої конструкції, на якій трималася емоційна рівновага. Розчарування окремої людини — це особиста траґедія. Розчарування мільйонів — уже фактор підриву національної стійкості.

Та проблема значно глибша. Українській владній верхівці вже час навчитися, як потрібно управляти очікуваннями суспільства. Не маніпулювати ним, а саме управляти. Будь-яка влада має колосальний вплив на емоційний стан суспільства. Слова президента, прем’єр-міністра або військового керівника ніколи не сприймають як звичайну думку. Для мільйонів людей вони стають орієнтиром. Тому відповідальність за публічні прогнози під час війни незмірно вища, ніж у мирний час. Історія знає чимало випадків, коли завищені очікування згодом перетворювалися на серйозні політичні та психологічні наслідки.

Проблема полягає не лише в довірі до влади. З часом починає руйнуватися довіра до експертів, засобів масової інформації, аналітиків, інститутів. Людина доходить висновку, що ніхто нічого не знає і нікому не можна вірити. Подібний цинізм може виглядати ознакою зрілості. На практиці він часто виявляється лише формою колективної втоми.

Є й інший аспект. Надмірна надія іноді демобілізує дужче за лихі новини. Коли людині здається, що розв’язка вже близько, вона підсвідомо починає економити зусилля. Навіщо перебудовувати життя? Навіщо адаптуватися до нової реальності? Навіщо ухвалювати важкі рішення, якщо скоро все закінчиться? Але якщо завершення конфлікту не настає, суспільство опиняється в пастці відкладеної адаптації. Час втрачений. Ресурси витрачені. Психологічна втома посилилася. А ситуація залишилася незмінною.

Саме тому зріла надія відрізняється від інфантильної. Інфантильна надія будується навколо термінів. Зріла — навколо можливостей. Інфантильна каже: «Усе закінчиться через кілька місяців». Зріла каже: «Ми не знаємо, коли це закінчиться, але будемо робити все можливе, щоб наблизити цей момент». Різниця здається невеликою. Насправді ж вона величезна. Перший підхід прив’язує емоційний стан людей до календаря. Другий — до реальності.

А реальність залишається гранично складною. Нещодавно Фрідріх Мерц, канцлер Німеччини, заявив, що дипломатичні можливості врегулювання наразі фактично вичерпані, і Захід має продовжувати підтримку України. Марк Рютте, генеральний секретар НАТО, також наголошував, що ніхто не здатен упевнено назвати терміни завершення війни, і союзникам треба готуватися до тривалого протистояння.

Такі оцінки можуть здаватися надто похмурими. Але саме вони відображають ступінь невизначеності, у якій зараз перебуває весь світ. Ніхто не має формули завершення цієї війни. Жоден аналітичний центр. Жодна розвідка. Жоден президент. Жоден генерал. Тому завдання відповідальної політики полягає не у виробництві надії. Надія народжується сама. Люди шукатимуть її навіть у найважчих обставинах.

Завдання влади — запобігати паніці, але й не перетворювати надію на інструмент маніпуляції. Не використовувати її як спосіб утримання рейтинґів чи відтермінування незручних рішень. Тому що будь-яка надія, не підкріплена реальністю, рано чи пізно закінчується розчаруванням. А кожне нове розчарування знижує не лише довіру між владою та суспільством, а й можливості країни для відсічі ворогу.