Офіційний статус Духовного гімну

61 народний депутат зареєстрував 3 липня у Верховній Раді (ВРУ) проєкт постанови про Духовний гімн України.

Символ єдності

Ініціаторами проєкту стали Руслан Стефанчук, голова ВРУ, його перший заступник Олександр Корнієнко, заступниця Олена Кондратюк і депутати фракцій «Батьківщина» та «Слуга народу» (СН) Іван Крулько та Микита Потураєв відповідно. До його розробки долучилися представники шести депутатських фракцій і груп (СН, «Батьківщина», «Голос», «Платформа за життя та мир», «Довіра», «За майбутнє») та позафракційні парламентарі.

Проєкт передали на розгляд парламентського комітету з питань гуманітарної й інформаційної політики. Зокрема, він пропонує офіційно закріпити статус Духовного гімну за «Молитвою за Україну» (відомою й під назвою «Боже великий, єдиний») та визначити порядок її використання під час урочистих заходів.

У пояснювальній записці до проєкту обґрунтували історичну й культурну цінність «Молитви» та пояснили необхідність ухвалення постанови про офіційний статус Духовного гімну. Композиція, створена 1885 року на музику Миколи Лисенка та слова Олександра Кониського (в редакції Олександра Кошиця) впродовж тривалого часу вважається символом духовної єдності нації та головною молитвою за країну.

Автори проєкту наголосили: хоча постановою ВРУ від 12 лютого 2025 року «Про встановлення Національного дня молитви» вже започаткували виконання цього твору, його текст і порядок виконання досі нормативно не закріплені. Тож ухвалення проєкту спрямоване на впорядкування використання Духовного гімну.

У документі зазначили, що визнання «Молитви за Україну» Духовним гімном не змінює правового статусу Державного, визначеного Конституцією, а лише доповнює його. Під час урочистих заходів загальнодержавного значення її виконуватимуть після Державного гімну.

Проєктом постанови визначений перелік заходів, під час яких можуть виконуватися Духовний гімн: Національний день молитви 24 лютого; меморіальні, жалобні та пам’ятні заходи; відкриття пам’ятників; офіційні заходи ВРУ, президента України, уряду й інших органів державної влади. Передбачене також виконання Духовного гімну під час міжконфесійних заходів загальнодержавного значення, урочистостей органів місцевого самоврядування, закладів освіти та культури, громадських і релігійних організацій, заходів за участю військових формувань, фізкультурно-спортивних заходів і спортивних змагань.

Ланка ланцюжка

Політичний оглядач Юрій Вишневський прокоментував проєкт постанови саркастично: «Владі дуже кортить зобразити себе променем духовності у пітьмі українського суспільства». «Сім років президентства Володимира Зеленського, у т. ч. чотири роки повномасштабної війни, Стефанчук, Корнієнко й інші не переймалися незатвердженням Духовного гімну, а тут раптом схвилювалися? — зауважив він. — Ця ініціатива має стати ще однією ланкою ланцюжка патріотичних ініціатив влади: 25 травня на території Національного військового меморіального кладовища перепоховали Андрія Мельника, лідера Організації українських націоналістів, та його дружину Софію, 28 червня Зеленський анонсував погруддя Мазепи в Лаврі та пам’ятник Мазепі на бульварі Шевченка, того ж дня запропонував, а 1 липня ВРУ прийняла закон «Про Український національний пантеон». Мабуть, цей ланцюжок ініціатив продовжуватиметься новими ланками ще довго — аж до виборів».

Натомість народний депутат Євген Петруняк прокоментував проєкт постанови схвально: «Ситуація типова для нашої правової культури: практика випереджає норму на десятиліття. Гімн виконують, але текст ніде не затверджений, а порядок виконання не визначений — звідси й розбіжності в тому, як, де і з якого приводу він звучить».

«Проєкт іде далі: пропонує затвердити канонічний текст і поширити виконання на урочисті, державні, громадські, релігійні, культурно-мистецькі та спортивні заходи. По суті, це кодифікація нашої традиції — спроба перевести те, що вже стало практикою духовної єдності нації, у площину правової визначеності», — резюмував він.

Розбіжностей у Духовному гімні справді не уникли. Приміром, архиєрейський собор Української православної церкви Київського патріархату 2010 року ухвалив рішення замінити під час виконання у храмах «Молитви за Україну» слова «Світлом науки і знання» на «Світлом Христової правди».

Дитяча пісня подорослішала

Уперше Олександр Кониський повідомив про пісню, яку пропонують офіційно визнати Духовним гімном України, 26 березня 1885-го. Це відбулося в листі священнику, поету і громадському діячу Богдану Кирчіву, який просив надіслати твори до збірника народних та авторських пісень.

Кониський відповів, що, зокрема, «написав «Молитву руських дітей», а М. Лисенко завів її на ноти». Через заборону друку українських текстів у Російській імперії твір уперше опублікувало влітку 1885 року у Львові в серії «Бібліотека музикальна» товариство «Академічне братство».

На титульній сторінці першодруку зазначили: «Молитва. Гімн на жіночі голоси». Вперше вона прозвучала в Тернополі 1 серпня 1885-го на літературно-мистецькому вечорі пам’яті письменника та історика Миколи Костомарова. Від початку пісня мала назву «Боже великий, єдиний» і примітку композитора «Дитячий гімн». Згодом з’явилася її паралельна назва — «Молитва за Україну».

Хоча в передмові до її першої публікації пісні автори зазначили, що молитву «вкласти хотіли передусім в «неложнії» уста дітей», вона одразу набула популярності на Галичині серед українців усіх вікових категорій. 1919 року Олександр Кошиць, дириґент Української республіканської капели, створив нову редакцію «Молитви» для мішаного хору, що додало їй особливої монументальності й урочистості.

У хоровій партитурі Кошиця остаточно закріпився поширений на той час варіант рядка «Нам Україну храни», який замінив первісний авторський — «Русь-Україну храни». Відтоді саме текстова й музична версія Кошиця стала традиційною.

Починаючи з кінця XIX ст. «Молитву» виконували практично на всіх важливих урочистостях разом зі «Заповітом» Тараса Шевченка й національним гімном «Ще не вмерла Україна». Згодом вона стала невід’ємною частиною патріотичних мітинґів у центрі Києва доби Української Народної Республіки (УНР), зокрема, звучала у День Злуки УНР і Західно-Української Народної Республіки 22 січня 1919 року.

Після окупації Києва більшовиками «Молитву» вилучили зі списку друкованих творів Лисенка. Проте вже з 1990-х рр.. її знову стали виконувати на врочистих подіях і після літургії у греко-католицьких і православних храмах (хоча він не є канонізованим релігійним текстом).

Автори — Будівничі нації

Навряд чи випадково Духовний гімн України створили постаті, яких заслужено вважають Будівничими нації. Зокрема, письменник і громадський діяч Олександр Кониський увійшов до поки що віртуального Пантеону його Вітчизни не лише тому, що став 1859-го фундатором перших українських недільних шкіл і написав для них підручники попри заборони Валуєвського циркуляру.

Жандарми кваліфікували це як «малоросійську пропаґанду» й без слідства та суду заслали Кониського до Вологди. Однак 1894 року він та історик Володимир Антонович домовилися відкриття у Львівському університеті кафедри української історії на чолі з Михайлом Грушевським.

Його переїзд до Львова мав вражаючі наслідки — діяч знайшов кошти для «Української видавничої спілки», яка випустила в світ перед Першою світовою війною до 300 українських книжок. Завдяки ним, а передусім творам Грушевського українці усвідомили себе нацією з давніми державотворчими традиціями та розпочали їх відроджувати.

1898-го Кониський та Антонович започаткували Загальну українську безпартійну демократичну організацію, яка 1908 року трансформувалася в Товариство українських поступовців. Саме його члени посіли 1917-го ключові посади в Центральній Раді, яка проголосила УНР. Більшовики були змушені створити як пропаґандистську альтернативу їй Українську Радянську Соціалістичну Республіку, Верховна Рада якої проголосила 24 серпня 1991-го незалежність країни.

Щодо Миколи Лисенка, той увійшов в історію своєї країни не лише як «гетьман української музики». В 1908-1912 рр. композитор очолював створений ним «Український клуб» — першу легальну українську громадську організацію на Наддніпрянщині. Російські шовіністи прозвали її осередком «сепаратизму та мазепинства, що розхитує устої існуючого ладу». Оскільки саме з неї вийшли майбутні творці УНР — врешті-решт, таки розхитав!