Чи краще жили іранці до революції?

Мохаммед Реза Пехлеві необачно простелив клерикалам шлях до влади.

«Економічний тигр»

Значна частина підданців шаха Пехлеві жила до Ісламської революції 1979 року достатньо заможно. Цьому сприяли масштабні реформи, розпочаті 1963-го й відомі як «Біла революція» на противагу «червоній», яка зазвичай починається знизу.

Їхнє запровадження було зумовлене як внутрішньою потребою осучаснення країни, так і наполяганнями Джона Кеннеді, тодішнього президента США, який вважав, що допомога американців їхнім союзникам не може замінити внутрішніх перетворень у цих країнах. І багато задумів «Білої революції» таки вдалося реалізувати — іноземці навіть називали Іран економічним тигром.

Першим кроком реформ став наступ уряду на великих землевласників — найвпливовішу соціальну групу. Проте селяни, які становили переважну більшість населення, були фактично безправними.

Затверджене референдумом законодавство скасувало феодальні порядки й змусило поміщиків частково розпродати землю та перейти до ринкового господарювання. Тож до початку 1970-х рр. більш ніж 1,5 млн дрібних селян і орендарів отримали свої власні наділи. Держава також створювала умови для кооперативного руху.

Американські кредити й високі ціни на нафту, які зросли внаслідок арабсько-ізраїльських конфліктів, дозволили уряду фінансувати будівництво суперсучасних металургійних і машинобудівних підприємств, суднобудівних комплексів, нафтохімічних терміналів, автомобілебудівних заводів, залізниць і шосе. Зростанню середнього класу в іранських містах сприяла також щедра фінансова та технічна допомога США, керівництво яких остерігалося «імпорту» до Ірану соціалістичної революції з СРСР.

Іранознавець Павло Коробчук стверджував: «До Ісламської революції 1979-го ця країна прямувала в європейський розвиток. Там була конкурентна економіка, населення жило в достатку, орієнтувалося на Європу».

«Вестернізація»

«Біла революція» не обмежилася економічними реформами. Відбулися також значні соціальні зміни. Причому не з «нуля» — ще батько Мохаммеда Пехлеві, Реза Шах, запровадив в Ірані цивільний кодекс. Його основні положення передбачали запровадження чіткіщого державного регламенту спадкування майна, що зменшувало хаотичні рішення на основі традиційних або релігійних практик, стандартизовані правила щодо контрактів, власності й зобов’язань, впровадження європейських правових норм для регулювання економічних і соціальних взаємин, часткове секуляризування судочинства. Тобто більшість цивільних і комерційних справ стали розглядати державні суди, а не лише релігійні.

Метою цивільного кодексу було створити уніфіковану, сучасну правову систему, що відповідала б потребам індустріальної держави. А також посилювала державну владу над традиційними феодальними та церковними інституціями.

Реза Шах також розширив права жінок. Зокрема, дозволив їм відмовитися від хіджабу, здобувати освіту та почуватися вільно у присутності чоловіків. «Вестернізації» Ірану сприяли також культурні та освітні зміни. Приміром, заснували Іранський музей сучасного мистецтва. Для наповнення його колекції закуповували експонати з усього світу, що дозволило музею стати в один ряд із провідними закладами Європи й Америки.

На боротьбу з неписьменністю у селах і віддалених провінціях Ірану була спрямована державна освітня програма «Корпус грамотності». Її учасники, головно молоді люди з базовою освітою, вирушали як волонтери-вчителі у сільські райони, щоб навчати дітей і дорослих читанню та письму.

Вони не лише допомогли збільшити загальний рівень грамотності приблизно з 26 % до 42 %, а й посприяли соціальній мобільності сільської молоді. Держава також фінансувала навчання іранців за кордоном у Європі, а школи та лікарні будували по всій сільській місцевості, щоб піклуватися про бідніші верстви населення.

Зворотний бік реформ

Водночас іранський «великий стрибок» мав і свої неґативні наслідки. Модернізацію економіки провели недостатньо ефективно. Хоча нафтові прибутки й кредитування дозволили розгорнути нові підприємства, місцевим жителям бракувало кваліфікації для роботи на них. Відтак замість підготовки власних кадрів шах робив ставку на іноземних фахівців із іншим світоглядом, які жили відокремлено, відкривали для своїх дітей школи і не прагнули інтегруватися в суспільство.

Деяких частин Ірану модернізація не торкнулася, особливо сільської місцевості. Далеко не всі селяни мали кошти на придбання наділів, достатніх для самозабезпечення.

Селянське безземелля змінилося малоземеллям. В умовах обмеженості орних угідь такого розвитку подій годі було уникнути. Унаслідок цього до 41 % селян були змушені переселятися до міст, які не потребували такої кількості робочої сили, жити у жахливих умовах. Тож не дивно, що вони сформували разом із колишніми дрібними підприємцями, чия продукція не могла конкурувати з дешевим імпортом, значний прошарок маргіналізованого населення, потенційно вибухонебезпечного щодо соціальних протестів.

Тим паче, що більша частина прибутків від нафти пішла на зміцнення військової сили та збагачення еліти. Нерівність між багатими і бідними зростала, оскільки модернізація не передбачала суттєві політичні зміни та боротьбу з корупцією. Іранський шах, живучи в непомірній розкоші, був відірваний від народу. Його марнотратство врешті-решт призвело до зростання інфляції.

Траґедія Ірану епохи «Білої революції» полягала в тому, що модернізація відбувалася надто швидко, а реформи недостатньо враховували національно-релігійну специфіку країни. Унаслідок цього вони наштовхнулися на серйозний опір — реакцію традиційного іранського суспільства на впровадження нових ринкових норм, очоленою шиїтським духівництвом.

Як зауважили в Deutsche Welle, «60 тис. американських радників давали поживу для розмов про розпродаж країни». Опоненти називали шаха «маріонеткою» Заходу, попри його сильні реґіональні та націоналістичні амбіції, що нерідко призводили Тегеран до суперечок із західними союзниками.

Ставлення до населення

Настрій населення бідних містечок і переповнених мегаполісів до середини 1970-х рр. змінився від розчарування до люті. Побоюючись цього, шах скасував багатопартійну систему Ірану та зосередив у своїх руках усю повноту влади в межах дозволеної урядом партії «Растахіз».

Правління шаха набуло диктаторського характеру. 1957-го за участю американців в Ірані була створена іранська служба безпеки (САВАК) — зловісна репресивна організація, яка розправлялась із щонайменшими ознаками опозиційності. Подейкували, що її таємним агентом був кожен шостий іранець.

Американський дослідник Стівен Кінзер констатував: «Шах хотів змін, але боявся широкого швидкого поширення демократії, участі в процесі реформ широких мас. Хотів за допомогою диктаторських методів створити більш відкрите, терпиме, продуктивне, квітуче суспільство, але це не спрацьовувало і не викликало якогось розуміння в іранців. Так ставалося тому, що шах дуже орієнтувався на Захід».

«В опозицію до режиму стали всі розрізнені сили політичного спектру в країні. Це й світська інтелігенція, яка занурилася в теорії визволення «Третього світу» й порівнювала шаха зі західною експлуатацією. Тут були й марксисти, прихильники теорії класової боротьби, — пояснив він. — Шах систематично придушував будь-яку опозицію, і студентську і, профспілкову, будь-яку. Це ж стосувалося й опозиційної преси. Незалежних видань в Ірані за шаха не існувало. Єдине місце, де можна було ще сховатися опозиціонерам, була мечеть. Тому всі сили, ворожі шахові, опинилися під сильним релігійним впливом».

Після жорстокого придушення антишахської маніфестації в Тегерані 8 вересня 1978 року, коли від куль гвардійців і через тисняву загинуло багато людей, у столиці країни й інших великих містах був запроваджений воєнний стан. Попри це, демонстрації тривали. Промислові підприємства не працювали, іранська економіка була паралізована, на грізні заборони влади ніхто вже не звертав уваги. Тож 16 січня 1979 року шах утік із Ірану. «Люди думали, що революція приведе кращу владу, яка насправді виявилася в рази гіршою», — резюмував п. Коробчук.

Коментар експерта

Дмитро Галко, сходознавець:

Усі бачили світлини зів серії «Іран, який ми втратили». З групами усміхнених студенток у коротких спідницях або сукнях у стилі 1970-х, з пишними зачісками та яскравим макіяжем. Але цей Іран був зосереджений головно у північному Тегерані, елітній частині столиці, розташованої біля підніжжя Ельбруса. А південний Тегеран — це рівнина, де накопичувалися смог і стічні води. До 1977 року він став одними із найбільш густонаселених місць у світі — щільність населення перевищувала 1 тис. осіб на 1 га. Еліта Північного Тегерана взагалі не знала, чим живе Південний Тегеран. Коли революція почалася, для північан це стало шоком. Але чому Захід не захотів рятувати «прогресивного шаха 1979-го? 1967 року, під час візиту шаха до Західного Берліну, він привіз із собою групу «палких прихильників», а насправді — переодягнених аґентів спецслужб. Німецькі студенти вийшли на протест, а «палкі прихильники» витягнули палиці та взялися гамселити демонстрантів разом із німецькою поліцією. Ця подія радикалізувала німецьку молодь і призвела до створення «Фракції Червоної армії», у якої на рахунку згодом накопичилося 34 вбивства. Другою скандальною подією стало святкування 2500-річчя Персії 1971-го в Персеполі, що коштувало від 100 до 300 млн USD. Та на неї не приїхали Ричард Ніксон, Єлизавета ІІ, Жорж Помпіду та папа Римський. Зате приїхали югославський диктатор Йосип Броз Тіто та Микола Підгорний, голова президії Верховної Ради СРСР. Цей бенкет став точкою неповернення.