Відставка міністра оборони України

Рішення Володимира Зеленського звільнити Михайла Федорова, міністра оборони України, обернулося гучним публічним скандалом. Останній на брифінгу натякнув, що винуватцем конфлікту є Олександр Сирський, головнокомандувач Збройних сил України (ЗСУ), який нібито поставив главу держави перед ультимативним вибором: або він або Федоров. Той пропрацював міністром лише пів року, але за цей час встиг значно збільшити виробництво дронів і технічно посилити цей напрямок.

За словами ексміністра, генерал блокував його ініціативи та намагався домогтися його відставки, плете інтриги і не готовий розмовляти про проблеми особисто в очі. А проблеми з мобілізацією та жорсткі дії територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки — це відповідальність Сирського та Генерального штабу ЗСУ, а не Міністерства оборони.

Натомість український лідер заявив, що конфлікт був не особистим, а системним, оскільки між міністром і командувачем була відсутня комунікація. Сирський у своєму дописі обмежився кількома реченнями: нагадав про успішну оборону Києва 2022 року, завдяки якій зараз у місті «можуть проводити брифінги» (що дехто сприйняв як насмішку над Федоровим), і побажав ексміністру залишатися в команді президента.

Відтак у Києві, Львові, Дніпрі, Ужгороді та Харкові відбулися мітинґи на підтримку колишнього міністра оборони. Люди вийшли з шматками картону, на яких було написано: «Поверніть Мішу», «Не чіпайте те, що працює», «Сирського геть!» тощо.

Федорова підтримали і військові: Михайло Драпатий, командувач об'єднаних сил ЗСУ, подякував йому за спробу змінити правила військової системи, а Павло Єлізаров, заступник командувача Повітряних сил, навіть подав рапорт на звільнення на знак протесту.

Експерти повідомляють, що між Федоровим і Сирським існують кардинальні розбіжності у поглядах на війну та шляхи до перемоги. Федоров прямо вказує на те, що збереження Сирського на посаді віддаляє Україну від перемоги, оскільки війна змінюється, а оточення командувача — ні. Влітку 2025-го схожі «картонні протести» змусили Зеленського змінити своє рішення щодо антикорупційних законів.

Тож повідомив, що хотів би бачити новим міністром оборони Євгена Хмару, главу Служби безпеки України (СБУ). Тепер той виконувати обов’язки міністра оборони України. «Доручив Хмарі виконувати обов’язки міністра, продовжити реформування сфери оборони та забезпечити Україні всі ті результати, про які ми говорили. Після того, як необхідні юридичні процедури будуть дотримані, буду звертатись до парламентарів за підтримкою Євгена Хмари на посаду міністра оборони України», — заявив президент.

Він також повідомив, що зустрівся з Хмарою та заявив про існування «стратегічного бачення, як Україні активно діяти й надалі для захисту нашої незалежності і примусу Росії до дипломатії». За його словами, Хмара здобув великий досвід у проведенні технологічних ударних операцій. «Саме на цьому має зосереджуватись наша оборона у цій війні, — поділився український лідер. — Вважаю, що в наявних умовах реальна результативність у далекобійності, реально сильна безпекова робота, що гарантуватиме контроль за внутрішньою ситуацією у складових Сил оборони, та реальний досвід управління людьми в Центрі спеціальних операцій «Альфа» СБУ мають стати перевагою і на посаді міністра оборони України».

Він наголосив, що крім зовнішнього напряму, Хмара має відповідати і за внутрішній контроль. «Він точно знає, що потрібно Україні, і може контролювати також внутрішню ситуацію у складових Сил оборони: у нього достатній безпековий досвід, щоб не допускати речей, за які соромно», — зазначив Зеленський.

Про Ігоря Клименка, якого висували на посаду міністра раніше, чи Михайла Федорова, якого суспільство закликає повернути на посаду, президент мовчить. За українським законодавством посаду міністра оборони має обіймати винятково цивільна особа. Та наступне пленарне засідання Верховної Ради України (ВРУ), на якому можуть призначити повноцінного міністра оборони, має аж відбутися 18 серпня ц. р.

Пряма мова

Ярослав Юрчишин, голова Комітету ВРУ з питань свободи слова:

— Хто буде наступним міністром, не має жодного значення. За результатами виборів 2019 року, президент сформував таке політичне середовище, де все вирішує особисто він. Уряд виконує оперативні завдання, але тільки в тих рамках, які йому дозволяють. Проявляєш ініціативу, тебе приберуть, бо «формуєш власний імідж» і стаєш конкурентом на виборах. Впроваджуєш непопулярні реформи, стаєш кандидатом на виліт. Пливеш за течією і залишаєшся тінню — ласкаво просимо в команду! Усі уряди з 2019 року робили лише те, що їм дозволяв президент. Чи вистоїмо ми як держава? Мусимо. Але чи отримають українці щеплення від того, щоб знову дати комусь монопольну владу та мати нову «сильну руку»?.

Лана Зеркаль, членкиня Координаційної ради Ukraine Facility Platform:

— Ніяка соціологія не покаже того, що демонструють протести «за Федорова». А вона демонструє відсутність довіри до державних інституцій, у т. ч. від постійних необґрунтованих кадрових рішень. Так само, як запалення — природна реакція організму на системну хворобу, протест у здоровій державі — реакція народу на порушення суспільного договору. Місцем для дискусій у правовій державі мав би бути парламент. Але йому суспільство теж не довіряє. Суспільству очевидно, хто саме насправді керує парламентом і голосуваннями. За умови військового стану президенту це готові дозволяти доти, доки він рухає державу в суголосний суспільству бік. Себто в бік адекватної правової держави, яку готові на рівних приймати в Європейському Союзі. Нічого особистого, просто демократія. Джерелом влади в Україні досі залишається народ. Парламенту було б незайве повернути собі суб’єктність на системному рівні, а не в окремих виступах. Четвертий уряд за чотири з половиною роки повномасштабної війни з Росією — це невиправдано часті зміни, відповідальність за які кожен зі законодавців, який голосує за чергову відставку чергового уряду, розділяє з президентом. За пів року до зими, якій прогнозують стати найважчою. На величезний подив західних партнерів, яким українські чиновники та дипломати намагаються доводити, що трансформація, попри на війну, відбувається в бік сталих інституцій, а не керованого вручну хаосу. «Корупція вбиває», — волають на кожному протесті вже багато років. Та не гірше за корупцію вбиває нездатність усвідомлювати політичну відповідальність за свої дії або бездіяльність. Інакше верховенство права та демократія так і залишиться лозунгом на картонці.