Два сценарії для Путіна

Європейські лідери можуть перейти до прямих перемовин із Кремлем і розглянути два принципово різні варіанти завершення війни проти України. Один передбачає зупинення бойових дій уздовж теперішньої лінії фронту в обмін на відмову Києва від вступу до НАТО. Інший — передачу Російській Федерації (РФ) решти Донбасу за умови приєднання України до Альянсу. Водночас немає певності, що Москва погодиться на якийсь із цих сценаріїв.

Замороження війни

Європа переглядає підходи до завершення російсько-української війни та дедалі дужче схиляється до того, що не може залишати перемовини з Путіним винятково у руках Сполучених Штатів. На тлі розбіжностей між Вашинґтоном і Києвом європейські столиці можуть спробувати самостійно налагодити прямий діалог із Кремлем.

За оцінкою Ґідеона Рахмана, оглядача міжнародної політики Financial Times, європейська дипломатія може запропонувати російському керівництву вибір між припиненням бойових дій без перспективи вступу України до НАТО та територіальними поступками Києва в обмін на членство в Альянсі. Важливо, що йдеться про можливі варіанти, описані оглядачем, а не про офіційно затверджений мирний план Європейського Союзу (ЄС). За першим варіантом сторони фактично зупиняють просування військ, а території, які контролює кожна з них на момент домовленості, залишаються під їхнім фізичним контролем. Ключовою умовою такого сценарію може стати гарантія того, що Україна не вступатиме до НАТО.

Для Києва це означало б відмову від одного з головних стратегічних напрямків зовнішньої політики в обмін на припинення масштабних бойових дій. Водночас замороження лінії фронту саме собою не означало б повернення окупованих територій або остаточного врегулювання територіального питання.

Такий формат потенційно міг би зменшити інтенсивність бойових дій і надати Україні можливість зосередитися на відновленні інфраструктури, економіки й оборонних спроможностей. Проте головним питанням залишилося б те, наскільки надійними будуть гарантії безпеки та чи не використає РФ павзу для підготовки до нового наступу.

Якщо Україна не матиме дієвих механізмів стримування російської аґресії, припинення вогню ризикує стати лише перервою перед наступним етапом війни. Крім того, необхідно було б визначити механізм контролю за дотриманням домовленостей, відповідальність за їхнє порушення та формат міжнародної підтримки України. Без таких умов сама фіксація лінії фронту не гарантувала б довготривалого миру.

Віддати Донбас

Другий варіант передбачає значно радикальніший обмін: Україна погоджується передати РФ решту територій Донбасу, які залишаються під українським контролем, натомість отримує перспективу вступу до НАТО. На відміну від першого сценарію, цей підхід передбачає не відмову від євроатлантичної інтеграції, а навпаки — її використання як ключової гарантії майбутньої безпеки України.

Логіка такого компромісу полягає в тому, щоб запропонувати Москві територіальну поступку, а Києву — можливість отримати захист, пов'язаний із членством у Північноатлантичному альянсі.

Однак для України ціна такої домовленості була б надзвичайно високою. Передача решти Донбасу означала б втрату територій, які українські військові продовжують утримувати, а також поставила б питання про долю місцевих жителів, їхні права та безпеку. Виникло б і принципове правове питання: як саме могла б оформлюватися така домовленість, з огляду на суверенітет і територіальну цілісність України.

Важливо також розрізняти фактичне припинення контролю над територією й її юридичне визнання російською. Це не тотожні речі. Навіть за умов перемир'я Україна могла б не визнавати окуповані території частиною Росії.

Водночас членство в НАТО не може бути гарантоване лише двосторонньою домовленістю між Києвом і Москвою. Рішення про запрошення нового члена та його вступ потребує згоди союзників відповідно до процедур Альянсу. Тому навіть потенційна угода про територіальний компроміс не означала б автоматичного набуття Україною членства в НАТО.

Безпосередній контакт

За оцінкою п. Рахмана, європейські лідери дедалі дужче сумніваються в ефективності попередньої стратегії, за якої вони намагалися впливати на перемовини переважно через адміністрацію президента США. Раніше європейські уряди намагалися переконувати Вашинґтон враховувати інтереси Києва, підтримувати Україну та не погоджуватися на домовленості, які могли б послабити її позиції. Однак теперішні зміни в американській політиці змушують Європу шукати більше самостійності.

Для європейських країн питання завершення війни безпосередньо пов'язане з власною безпекою. Російська аґресія, військове переозброєння Москви та ризик нового конфлікту створюють довготривалі загрози для східного флангу НАТО.

Та Європа продовжує відігравати важливу роль у підтримці України. Через це європейські лідери зацікавлені не лише в припиненні бойових дій, а й у тому, щоб майбутня домовленість не створила передумов для повторного нападу РФ.

Прямі перемовини з Кремлем могли б дати європейцям можливість чіткіше визначити власні умови врегулювання та з'ясувати, на які компроміси Москва справді готова піти. Проте сам факт діалогу не означає, що сторони наблизилися до угоди. Перемовини можуть виявити ще глибші суперечності між вимогами Кремля, позицією України та баченням європейських держав.

Чи погодиться Путін?

Одне з головних питань — чи влаштують запропоновані умови саму РФ. За оцінкою п. Рахмана, європейські лідери не мають достатніх підстав бути впевненими, що Путін прийме будь-який із двох сценаріїв.

Перший варіант вимагав би від Москви зупинити бойові дії без отримання всіх територій, на які вона претендує. Другий міг би передбачати передачу решти Донбасу Росії, однак у такому разі Україна отримала б перспективу вступу до НАТО — крок, якому Кремль послідовно протидіє.

Раніше Москва висувала вимоги щодо виведення українських військ із частини Донбасу, яку контролює Київ, відмови України від вступу до НАТО й інших обмежень її оборонної політики. Ці умови суттєво розбігаються з баченням Києва, який наполягає на суверенному праві самостійно визначати зовнішньополітичний курс і вимагає надійних гарантій безпеки.

Тому навіть готовність європейських держав обговорювати компроміс не означає, що РФ відмовиться від максималістських вимог. Кремль може розцінити запропоновані умови як недостатні або спробувати домогтися додаткових поступок.

Можуть стати проблемою

Обидва варіанти передбачають складний вибір, але відрізняються тим, яку ціну Україна мала б заплатити за припинення війни. У першому випадку Київ зберігав би контроль над територіями, які утримує на момент домовленості, однак мав би відмовитися від перспективи вступу до НАТО. У другому — отримував би шанс на членство в Альянсі, але ціною втрати решти Донбасу.

Саме тому ці пропозиції можуть викликати гострі суперечки в українському суспільстві. Питання полягало б не лише в тому, який сценарій дає змогу швидше припинити бойові дії, а й у тому, чи забезпечує він тривалий мир і не створює передумов для нової російської аґресії.

Для будь-якої потенційної угоди вирішальне значення матимуть конкретні гарантії безпеки, механізми реагування на порушення перемир'я, подальше озброєння України та позиція її міжнародних партнерів. Не менш важливим буде питання легітимності домовленостей і того, чи не вимагатимуть вони від України рішень, що суперечать її законодавству та конституційним принципам.

Водночас поява двох можливих сценаріїв свідчить про пошук нових дипломатичних підходів до завершення війни. Європейські лідери дедалі краще усвідомлюють, що їхня роль не може обмежуватися підтримкою Києва та спробами впливати на позицію Вашинґтона.

Водночас наразі не можна стверджувати, що Європа вже затвердила ці пропозиції або що вони стали основою реальних перемовин із Путіним. Ідеться про варіанти, які окреслив оглядач FT, аналізуючи можливі зміни в європейській дипломатії.

Головна проблема залишається незмінною: припинення вогню саме собою не гарантує миру. Без дієвих механізмів стримування РФ будь-яка домовленість може виявитися тимчасовою. Тому питання полягає не лише в тому, чи зможе ЄС запропонувати Кремлю компроміс, а й у тому, чи погодиться Москва на умови, які гарантуватимуть Україні реальну безпеку. Поки що підстав вважати, що один із двох сценаріїв буде прийнятий усіма сторонами, недостатньо.