Зоряні війни

Супутники дозволяють проводити розвідку з високою роздільною здатністю, лічити ворожу техніку на базах зберігання в глибокому запіллі, підтримувати стабільний зв'язок, наводити ракети за координатами і навіть керувати дронами за тисячі кілометрів від місця пуску.

Із кожним роком у гонитві озброєнь космосу стає більше. Війна в Україні продемонструвала, наскільки важливим є цей напрямок. Ба більше, вона засвідчила, що користуватися «військовим космосом» може навіть країна без великої космічної програми. І мова не лише про допомогу союзників, а й про комерційні рішення. З появою в космосі приватних компаній зробити світлину з космосу або ж користуватися супутниковим зв'язком може майже будь-яка країна або фізична особа.

До повномасштабного вторгнення Україна майже не інвестувала у розвиток власної космічної програми. Сергій Полуян, керівник відділення інформаційного забезпечення конструкторського бюро «Південне» зазначав, що з 2017 року національна космічна програма не мала стабільного фінансування, а затверджені плани так і не отримували його в повному обсязі.

Національні програми, пов'язані зі супутниками «Січ» і «Січ-2», ситуацію суттєво не змінювали. За якістю та точністю вони радше конкурували з американськими супутниками Corona 1970-х рр., ніж зі сучасними аналогами.

У підсумку Україна була змушена покладатися на допомогу США та Канади або купувати фото у приватних компаній на кшталт Maxar чи Airbus. Втім, якість і періодичність таких даних не дозволяли повноцінно використовувати їх для розвідки.

Та на можливість України користуватись «військовим космосом» дуже вплинули світові тенденції. Активне використання комерційних космічних рішень призвело до зсуву від суто державних програм до ринкових моделей.

Перелом настав ближче до 2020-го, коли на ринку з'явилися приватні компанії та стартапи, які запропонували новий стандарт — SmallSat і CubeSat. Ці супутники масою до 180 кг виготовляють за спрощеними стандартами з використанням комерційної електроніки та менших розмірів елементів. Такі рішення виявилися значно дешевшими у виробництві та запуску, водночас забезпечуючи достатню якість даних. «За вартість одного великого супутника можна запустити десятки малих», — пояснив п. Ковальський.

Цей технологічний стрибок радикально знизив поріг входження в космос. Супутникові сервіси перестали бути державною прерогативою і стали доступними ширшому колу користувачів у різних країнах. Саме це багато в чому допомогло Україні на початку повномасштабного вторгнення, коли Київ звернувся по доступ до супутникової розвідки країн НАТО.

Під координацією Сполучених Штатів десятки держав почали передавати розвіддані, а Національна аґенція геопросторової розвідки США в межах програми GEGD надала доступ до великої кількості комерційних супутникових фото. Також Україна могла замовляти світлини самотужки за власний кошт.

Це дало змогу відстежувати пересування російських військ майже в реальному часі. «Тоді росіяни менше турбувалися про маскування і супутники буквально показували скупчення техніки», — розповів Вадим Глушко, засновник OSINT-спільноти «Кіберборошно».

Загальна доступність супутникових знімків сприяла появі аналітиків і спільнот, які не лише аналізували перебіг подій на фронті чи в запіллі, а й допомагали з виявленням цілей та об'єктивним контролем уражень. Відтоді цивільні ініціативи стали не просто допоміжним елементом, а повноцінною складовою розвідки України.

Там, де оптичні супутники були малоефективними — вночі або за високої хмарності, — на допомогу приходили SAR-супутники. Доступ до них Україна вперше отримала завдяки фонду Сергія Притули та пожертвам людей, а згодом — за підтримки уряду Німеччини та компанії Rheinmetall.

SAR-супутники формують зображення за допомогою радіолокаційних хвиль, які відбиваються від об'єктів. Це дозволяє бачити їх за складних погодних умов або навіть під маскувальними сітками. Завдяки SAR-супутникам було зроблено більше 4 тис. фото російських летовиш, систем протиповітряної оборони, нафтопереробних заводів, баз і складів.

Ще одним показовим прикладом впливу комерційних космічних рішень стала система Starlink, яка фактично перетворилася на інструмент сучасної війни. Завдяки фінансуванню з боку США, а згодом Польщі, Німеччини й інших партнерів України, Сили оборони отримали доступ до тисяч супутників і терміналів. Це забезпечило стабільний зв'язок, коригування вогню та навіть трансляцію бою в режимі реального часу.

Це також різко підвищило точність і координацію дій української армії без ризику бути заглушеними ворогом. Командири змогли в режимі реального часу спостерігати за проведенням штурмових операцій, не чекаючи доповідей про успіх або невдачу. Артилеристи ж отримали можливість коригувати вогонь без залучення навідників безпосередньо з лінії фронту, що зменшило ризики для особового складу та підвищило ефективність уражень.

Російська Федерація (РФ) намагалася глушити сигнал Starlink, однак інженери SpaceX оперативно оновлювали програмне забезпечення, підвищуючи стійкість системи до засобів радіоелектронної боротьби (РЕБ). Зрештою, побачивши ефективність Starlink, РФ також почала закуповувати такі термінали через «сірі» схеми.

Найбільше ж Starlink розкрив свій потенціал після встановлення на українські морські дрони, а згодом і на інші безпілотні платформи. Супутниковий зв'язок значно складніше заглушити, а його покриття та надійність перевищують можливості радіо- чи цифрового зв'язку. Це виявилося критично важливим у протидії російським засобам РЕБ і дозволило Силам оборони України проводити ударні операції на сотні кілометрів у режимі онлайн.

Крім того, Starlink зробив можливими складні евакуаційні операції зі застосуванням наземних роботизованих комплексів у районах, де будь-який інший зв'язок був би недоступним. І хоча Ілон Маск не раз виступав проти використання Starlink для завдання ударів і навіть намагався обмежувати такі сценарії, українські військові продовжують ефективно використовувати цю систему. Проте доступність і насичення ринку приватними компаніями має і зворотний для нас бік, адже тепер супутниковими технологіями можуть користуватися не лише союзники, а й вороги.

На відміну від України, яка здебільшого спирається на комерційні рішення та допомогу партнерів, РФ системно інвестувала у розвиток космічних програм. Наприкінці 2010-х років там витрачали на космос близько 1,6 млрд USD на рік. Загалом на орбіті перебуває близько 200 російських супутників, понад половина з яких — військові. Втім, окупанти не змогли повноцінно реалізувати цей потенціал на полі бою. Для компенсації проблем із супутниковим зв'язком росіяни почали користуватися Starlink.

Через дефіцит супутникової розвідки РФ змушена звертатися до комерційних сервісів за кордоном, зокрема, до китайських компаній. Крім Китаю, росіяни, ймовірно, користувалися послугами і західних компаній. Такого висновку дійшла OSINT-агенція Molfar. У своєму розслідуванні вона встановила, що у 277 із 321 випадку перед російськими обстрілами замовлялися супутникові знімки саме тих об'єктів, які згодом були уражені.

Проте активність Росії в космосі не обмежується лише розвідкою чи зв'язком. А втручання в роботу Starlink було не першою спробою застосувати силу у космосі. 24 лютого 2022 року, паралельно з повномасштабним вторгненням до України, російські гакери зламали супутник KA-SAT компанії Viasat, яка забезпечувала швидкісним Інтернетом Україну та значну частину Європи. Внаслідок атаки мільйони користувачів, зокрема, й українські військові, втратили зв'язок, а наслідки інциденту відчувалися ще протягом кількох місяців.

Війна в Україні змусила по-новому поглянути на роль космічних технологій не лише Київ, а й західних партнерів. Якщо раніше супутники сприймали як допоміжний інструмент, то тепер стало очевидно: доступ до орбіти і даних із неї є критично важливою складовою безпеки.

Додатковим сигналом стала тимчасова зупинка передачі супутникових розвідданих Україні з боку США у березні 2025 року. Хоча обмеження діяло недовго, воно суттєво змінило сприйняття залежності від американських систем як у Києві, так і в європейських столицях. Після відновлення доступу до даних інцидент не втратив свого значення. Він змусив і Україну, і Європу замислитися над наслідками можливого повторення подібної ситуації. Обидві сторони критично залежать від США у космічній сфері, адже їхні власні спроможності суттєво поступаються американським.

Серед можливих альтернатив розглядаються супутники OneWeb від Airbus, які активно закуповують у Європі. В Україні також намагаються розробити власний термінал супутникового зв’язку — UASAT. Він не зможе повністю замінити Starlink, але дозволить забезпечити резервні канали зв’язку для української армії.

Хоча кількість таких рішень наразі менша, а вартість — вища, у перспективі це може сприяти диверсифікації ринку, який зараз фактично перебуває під монополією Ілона Маска. Окремі країни вже переходять від дискусій до практичних кроків. Так, Швеція планує розгорнути до десяти супутників, а Україна співпрацює з Чехією над створенням «Сузір’я».

Крім того, Rheinmetall оголосила про створення спільного підприємства з ICEYE для виробництва супутників у Німеччині. Цей приклад особливо цікавий, бо Rheinmetall і ICEYE вже співпрацювали для забезпечення потреб Сил оборони України. В Україні створили Управління космічної політики, а до 2030 року держава планує мати власні національні супутники для оборонних цілей.