На порозі ста років життя

На сотому році життя 2 серпня 2025 року відійшла у вічність Ліда-Христина Палій. Вона упокоїлася в лікарні св. Йосифа в Торонто. А похоронили її на Українському цвинтарі св. Володимира в Оквіллі 12 серпня. Відома письменниця і поетеса та мисткиня народилася 11 квітня 1926-го у містечку Стрий. Жила у Львові, звідки у воєнний час із батьками подалася до Австрії, потім до Німеччини. Студіювала архітектуру у Віденському університеті й продовжила навчання в німецькому Мюнхені.

1948 року родина Паліїв переселилася до Торонто, де Ліда вступила до Онтарійського коледж мистецтв, який закінчила 1958-го. В Торонтському університеті відвідувала курси археології й антропології. Маючи графічні здібності, працювала для онтарійської Гідроелектроенергійної компанії аж до виходу на пенсію.

З перших років заснування Української спілки образотворчих мистців у Канаді (УСОМ) Ліда стала її однією з перших членкинь, брала участь у двох перших виставках об’єднання: у грудні 1955-го й 1960 року. У першій груповій виставці презентувала три твори, в наступній також.

З нагоди 300-річчя перемоги гетьмана Івана Виговського над москалями під Конотопом і 250-річчя з дня смерти гетьмана Івана Мазепи було влаштовано групову виставку членів УСОМ у будинку «Просвіти» при вул. Бетерст, 140 в Торонто влітку 1959-го. Виставку репрезентувало 24 мистців із різних міст Канади, в т. ч. Ліда Палій. 2 березня 1963 року в газеті «Гомін України» з’явилося повідомлення про виставку членів УСОМ в залі Інтернаціонального інституту при вулиці Коледж, 709 у Торонто. Участь у виставці брало 13 членів спілки, до числа яких входила й Ліда. Під назвою «Обличчя світу» відбулася виставка її фотографій у приміщенні галереї Канадсько-українському мистецької фундації. В інших виставках, організованих Спілкою мистців у Канаді, мисткиня брала участь 2006-го і 2016 року. Тоді показала такі свої праці: «Ех Libris-Хариті Голод» і «Мексиканська дівчинка».

А ще 13 грудня 1996-го відбулася групова мистецька виставка, присвячена п’ятій річниці незалежности України в галереї Biegas у Детройті (штат Мічиґан). Організували її спільно члени УСОМ (Канада) і Асоціація діячів української культури (США). Картину нашої мисткині «Степові баби» прийняли до експозиції та розмістили репродукцію в каталозі, що мав назву «Воля».

Ліда Палій створила обкладинки до кількох книжок, оформила різні афіші й виготовила 17 взірців екслібрисів для Данила Струка, Івана Котульського, Пета Гарві, Д. Шпраля й інших. У тих книжкових знаках добре видніється розуміння мисткинею композицій і чіткість та ясність її графічних рисунків.

З 1960-х рр. Ліда взялася писати поетичні твори, оповідання, нариси, есеї, спомини та статті на мистецькі теми. Варто згадати одну з них, під назвою «Кіч», що була опублікованою в часописі «Образотворче мистецтво» (Київ, березень-квітень 1993). З-під пера Палій з’явилися дев’ять книжок прози і поезії. Деякі з перших її віршів та дорожніх нотаток виходили на сторінках часопису «Сучасність» («Записки з старого корабля», січень, 1973). Письменниця дуже любила мандрувати. Тож про цю подорож старим і запущеним югославським кораблем від пристані Дубровник, що плавав водами моря, Ліда написала власні спостереження. Описала той час, який не вважала втраченим. Подорожну прозу писала імпресіоністично й ностальгічно, згадувала і ній побачені краєвиди, людей, інше сонце, інший вітер, проникливий холод, що після дощу на кормі залишилося тільки кілька постатей, закутаних у дощовики, бо деінде на пароплаві було дуже тісно. Ліда подорожжю була дуже задоволена, бо мала нагоду побачити тоді Крет, стрімкі гори у Дельфах, руїни святині Аполлона де Пітія, грандіозний акрополь в Атенах, острів Ікаріос, блимаючі маятники й інші мінарети, салони в містах на узбережжях Малої Азії.

У спекотні літні дні й ночі 1975-го Ліда Палій здійснила подорож до пінистого Карибського моря. Їхала орендованим старим автомобілем, що марудно туркотав. Та в країну майя таки дісталася. Свої враження з цієї подорожі письменниця цікаво описала у творі «Казка про Кукулкана» («Сучасність», ч. 6, 1975). Маючи досвід подорожей в таких країнах, як Марокко, Туніс, Єгипет, Туреччина, Іран, Індія, Непал, Китай та інших, 1985 року подалася шляхами в Казахстан. Цю подорож згадала у своєму нарисі «Шляхами Середньої Азії» («Сучасність», ч. 7-8, 1985). Манив її туди Тянь-Шань — «Небесні гори», оточені пустелями. Сподівалася там знайти для себе щось незбагнене. Проїхала більш ніж тисячу кілометрів старими шляхами й опинилася з кількома туристами на Великому мурі біля «Брами найвідважніших людей під сонцем». Ходила пустинею Ґобі, спостерігала в Монголії, як паслися вівці, бачила їхніх чабанів верхи на конях, які охороняли великі стада овець. Досліджувала печери біля Дунгуанґу, відчищені китайським монахом Тао від піску, що засипав їх протягом семи століть. Там захоплювалася красою витончено розмальованих фресок. Любувалася розмальованими в них стилізованими квітами та феніксами з драконами. З подивом і приголомшенням оглядала біля печер гігантську своїми розмірами статую Будди. Перебуванням біля Небесного озера, біля якого зупинився автобус, закінчилася подорож туристів, у т. ч. Ліди Палій, постать якої невеликого росту злилася в єдине з усією тією величною красою природи, серед якої опинилася на землі з дивними запахами цього світу. Подорожніми новелами відкривала читачеві свою літературну лабораторію. Кожна подорож, до певної міри була автобіографічною, але це була й сповідь тодішньої людини у тодішньому світі.

До читача звернулася своєю книжкою «Світла на воді», на сторінки якої потрапили репортажі з подорожей Ліди Палій 1974-1984 рр. Презентація відбулася в березні 1986-го під час її авторського вечора в торонтському «Козубі». Це оповідання й нариси особливого жанру. У них з’явилися леґендарно-мітологічні постаті, жінки, чоловіки, діти різних рас, народів і племен та події, що там відбувалися тисячі років тому. У тих зображеннях, як і в пейзажах малярський талант письменниці знайшов свою інтерпретацію.

А пошуки слідів прадавніх зв’язків України зі світом творять геть іншу атмосферу творів. Так, у Китаї туристка зустріла жінку, мати якої була українкою. «Світла на воді» Ліди Палій — це нове слово в українській прозі. Вона також авторка таких прозових творів: «Моя зачаклована Анадолу», «Осінні листи», «Лист з Маляґи про сонце, помаранчі та інше», «З листів Ореста Зілинського», «Приречена плавба», «Відлуння смутку», «Ще про Параджанова та кіностудії імени Довженка», «Риби не співають у Ріо-Напо», «Сучасне неконформістичне мистецтво у Східній Европі», «Моя подорож в історію Персії» (нотатки з подорожі напередодні революції в Ірані), «Маляр невловної туги» (Василь Кондратюк, 1984), «Роздуми над фільмом «Вечір напередодні Івана Купала» та «Терпилівка» — всі були друковані у різні роки у часописі «Сучасність», в якому Ліда належала до редакційної ради.

Побувала Ліда Палій і в Україні 1968 року, де по довгій розлуці відвідала рідне містечко. В ньому все її розчулювало, навіть водії вантажівок, які на вулицях лаялися по-українському. У Львові захоплювалася кожним будинком, кожною вулицею і кожною подробицею побуту. Львів для неї був уособленням України, яку добре запам’ятала на чужині. Все в ньому було прекрасне, найкраще в світі. Після Львова поїхала до Тернополя, де записала: «Там за силуетами будинків, по тому боці озера, овальний помідор сонця повільно грузне в сметану туману».

Потому Ліда поїхала до столиці, міста міст. «До Києва, — зазначала письменниця, — слід в’їжджати Дніпром при сході сонця. Тоді створюється бажання падати навколішки перед позолоченими зеленими горами, перед мерехтливими банями церков, перед історією та просити дозволу ступити на берег». У Києві зупинилася на сходах святої Софії, Марії Оранти, відвідала холодні печери Лаври, а також Володимирську гірку з кам’яною постаттю князя Володимира й обриси скульптури Богдана Хмельницького, який, на думку Ліди розгублено шукав напрямку, куди ж звернути свою булаву. Про Київ, коли вже була вдома, згадувала про строкато одягнену циганку, яка волочилася в парку Шевченка й прокляла Ліду за те, що не дозволила їй поворожити.

Не буде зайвим сказати, що Ліда Палій як художниця, мистецтвозневиця, фотографиня і літературна критикиня, в прозі висловила себе більше, ніж у поезії. За її доволі плідну літературну діяльність Спілка письменників України прийняла Ліду у свої члени в Києві 1993-го. Два роки потому стала лавреаткою Літературної нагороди ім. Павла Тичини за поетичні твори, а 2000-го — лавреаткою Міжнародної літературної премії ім. Миколи Гоголя від Чернігівського інтелектуального центру. 2001 року заслужено одержала Шевченківську медаль Конґресу українців Канади за поширення української культури в Країні кленового листка. Належала до Об’єднання українських письменників «Слово» в діаспорі, 1993-1998 рр. була його головою.