Єдина й остання

У Вінницькій області є с. Щурі, що належить до Тульчинської громади. У ньому залишилася одна мешканка — 76-річна Галину Майстер. За її словами, жінка там народилася та провела усе життя. раніше цей населений пункт називали хутором Щурівка. «Тут було десять хат, десять будинків. І люди були. В школу ходили в Зарічне і на роботу туди ж», — поділилася вона.

Проте крамниці, школи або інших закладів у Щурах не було, тому по харчі люди ходили до сусідніх сіл. Згодом одні виїхали, а інші померли. Жінка каже, що останні сусіди покинули село кілька років тому. «Сусідка вийшла заміж і перебралася, а син її знайшов в Нестерварці якусь жінку і пішов туди», — розповіла п. Галина.

Через стан здоров’я їй уже важко самостійно займатися господарством, адже воду потрібно приносити з криниці, харчі замовляти через соціальну працівницю або родичів. «Хата пуста он стоїть — хазяїв нема, повмирали. Нема нікого. Собаки тільки і то, якби ще хто виніс їм їсти. Виходжу на сходи — посиджу та й йду лягаю, бо не можу. Треба чекати та йти туди вже біля вишеньки», — зітхнула жінка.

Як зазначила Зоя Темна, донька Галини, вона приїжджає до мами, коли має можливість. Та допомоги бабуся потребує щодня — принести води, приготувати їжу, прибрати та попрати. «Дістатися сюди далеко: ні заїхати, ні виїхати. Тут ні магазинів немає, нічого. Треба просити. Привозити щоразу. Був іще мій брат трохи коло неї. А зараз нема — забрали на війну. Прошу сестру, найняли соціальних працівників, вони привозять, що треба, то я приводжу, але зараз мама взагалі нічого не може», — додала молодиця.

Як розповіла староста Олена Чорна, колись у Щурах було 11 житлових будинків. Та через відсутність інфраструктури родини виїжджали до більших сіл. Люди старшого віку теж згодом покидали свої оселі — їх переселяли ближче до Копіївки, де було легше доглядати. Без школи й дітей давно не було. Одна сім’я, яка мала дітей, також перебралася в Копіївку.

Газу та централізованого водопостачання у Щурах також немає. За словами п. Чорної, через малу кількість жителів провести комунікації до селища фінансово не змогли. Тому будинок Галини опалюють грубою, а дрова їй допомагають заготовляти та привозити від старостату.

Жінка отримує пенсію на картку, а зняти гроші допомагають рідні або соцпрацівниця. За словами жительки села, найбільше не вистачає людей поруч. «Що ж я зроблю, як батьки тут побудувалися і жили. То вже мушу тут сидіти, де подінуся?», — поділилася п. Галина.

Вона й не планує переїжджати зі свого будинку. За словами п. Чорної, село готове прийняти внутрішньо переміщених осіб і тих, хто втратили дім через війну. Саме вони можуть дати нове життя населеному пункту, де зараз живе всього одна людина.