Польща задирається не лише до України

Поки Європа концентрує зусилля на підтримці України у війні проти російської аґресії, між двома ключовими союзниками Києва — Республікою Польща (РП) і Федеративною Республікою Німеччина (ФРН) — не вщухає інша суперечка. Йдеться про репарації за злочини нацистської Німеччини під час Другої світової війни. Останніми роками польська влада регулярно повертає тему компенсацій за людські та матеріальні втрати, яких країна зазнала внаслідок німецької окупації 1939-1945 рр. Для України ця дискусія цікава не лише як приклад історичної суперечки між двома країнами. Це породжує запитання: чи є спільна логіка в польській політиці пам'яті, чи йдеться про різні процеси, які лише зовні здаються схожими?

Ціна, яку неможливо полічити

Польща стала однією з держав, що найбільше постраждали від нацистської аґресії. Після нападу Німеччини 1 вересня 1939 року країна фактично перестала існувати як незалежна держава. Територія була окупована, а населення зазнало масових репресій.

За даними польських істориків, загинули близько 6 млн польських громадян — приблизно половину з них становили польські євреї, знищені під час Голокосту. Мільйони людей були депортовані, примусово вивезені на роботи до Райху або стали жертвами каральних операцій. Були зруйновані міста, транспортна інфраструктура, промисловість і культурна спадщина. Після придушення повстання 1944 року Варшава була практично стерта з лиця землі.

Саме масштаби цих втрат є головним арґументом польської сторони. У Варшаві наголошують: економічне відновлення після війни не компенсувало колосальної людської траґедії, а значна частина матеріальних збитків так і не була відшкодована.

2022-го польська влада представила масштабний звіт про втрати країни від німецької окупації. Документ, який готували кілька років, оцінює загальні збитки приблизно у 1,3 трлн EUR. До цієї суми автори звіту зачислили не лише матеріальні руйнування, а й демографічні втрати, знищення культурної спадщини, втрачений економічний потенціал, шкоду державним інституціям та інші наслідки війни.

Аркадіуш Мулярчик, колишній депутат польського Сейму, який координував підготовку документа, не раз заявляв, що РП має моральне й юридичне право вимагати від ФРН компенсації. На його думку, країна так і не отримала адекватного відшкодування за масштаби руйнувань. Саме після оприлюднення цього звіту тема репарацій знову стала одним із ключових елементів польської зовнішньої політики.

Берлін відмовляється платити

Уряд ФРН займає принципово іншу позицію. Там уже багато років заявляють, що питання репарацій юридично завершене. Основний арґумент німецької сторони ґрунтується на подіях після Другої світової війни. 1953 року уряд Польської Народної Республіки заявив про відмову від подальших репарацій із боку Німеччини. Крім того, Берлін посилається на міжнародні домовленості, укладені після завершення «холодної війни», зокрема, договір «Два плюс чотири» від 1990-го, який відкрив шлях до возз'єднання Німеччини.

У німецькому уряді наголошують, що юридичне відкриття питання репарацій може створити небезпечний міжнародний прецедент. Якщо одна держава доб'ється перегляду післявоєнних домовленостей, аналогічні вимоги можуть висунути й інші країни, що постраждали від нацистської окупації.

Водночас Берлін визнає свою історичну відповідальність за злочини Третього райху. Німеччина фінансувала численні програми підтримки жертв нацизму, меморіальні проєкти, історичні дослідження та фонди, однак наполягає, що це не є новими державними репараціями.

Пам'ять як інструмент політики

У польському публічному просторі лунають різні оцінки можливих виплат, а окремі політики та громадські діячі кажуть про необхідність компенсації родинам жертв. У медіа також з'являлися інтерпретації, що йдеться про виплати обсягом близько 10 тис. EUR за одну жертву. Водночас офіційна позиція польського уряду зосереджена насамперед на загальнодержавних репараційних вимогах, а не на затвердженому механізмі індивідуальних виплат.

Польський уряд повідомив німецькій владі, що вважає щорічні виплати у 10 тис. PLN «прийнятною компенсацією» для ще живих польських жертв націонал-соціалізму. Про це з посиланням на власні джерела написала газета Suddeutsche Zeitung. За даними Інституту національної пам'яті Польщі, під час німецької окупації постраждали більше 5,8 млн поляків — їх убивали, ув’язнювали, вивозили на примусові роботи чи виганяли з домівок. Досі живі близько 50 тис. із цих людей. У середньому щомісяця з них помирає близько тисячі.

За даними німецького видання, навесні ц. р. Варшава назвала конкретну суму компенсації, яку від ФРН щороку мають отримувати живі жертви націонал-соціалізму. «Два місяці тому в уряді Німеччини відбулася нарада на тему репарацій Польщі за участю міністра закордонних справ Йоганна Вадефуля, міністра внутрішніх справ Александра Добріндта та міністра фінансів Ларса Клінґбайля. Учасники зустрічі побоюються, що створять новий юридичний прецедент. Крім того, обговорювали складну ситуація з державним бюджетом ФРН», — йдеться у публікації.

Та зазначається, що польська сторона не раз закликала Берлін пришвидшити процес через поважний вік тих, хто постраждали. Як полічили експерти газети, якщо уряд ФРН погодиться на вимогу польської влади, то в перший рік видатки на репарації становитимуть близько 100 млн EUR, а вся програма компенсацій коштуватиме німецькому бюджету приблизно 300 млн EUR.

Офіційно німецький уряд вважає, що вимога про репарації, висунута попереднім правоконсервативним польським урядом, не має правових підстав. Однак 2024-го Олаф Шольц, тодішній канцлер ФРН, заявив про готовність зробити «гуманітарний жест». Берлін пропонував виділити 200 млн EUR, проте Дональд Туск, прем'єр-міністр РП, відхилив пропозицію через недостатню суму коштів.

Суперечка між Польщею та Німеччиною щодо репарацій навряд чи завершиться найближчим часом. Для Варшави це питання історичної справедливості та визнання масштабу національної траґедії. Для Берліна — питання правової визначеності та недопущення перегляду післявоєнної системи міжнародних домовленостей. Водночас інформаційний простір навколо цієї теми часто спрощує або перебільшує окремі аспекти. Зокрема, твердження про офіційну вимогу виплачувати по 10 тис. EUR за кожну жертву не відповідає офіційній позиції польського уряду в тому вигляді, як його нерідко подають. Основним предметом вимог Варшави залишаються саме міждержавні репарації.

Урок для України

Для України ця історія є нагадуванням, що питання минулого можуть суттєво впливати на сучасну політику. Водночас у час повномасштабної війни пріоритетом для всіх європейських партнерів залишається збереження єдності перед спільними викликами.

Для Києва польсько-німецький конфлікт має подвійне значення. З одного боку, Україна зацікавлена у збереженні єдності між двома своїми ключовими партнерами в Європейському Союзі та НАТО. Будь-яке загострення взаємин між Варшавою та Берліном потенційно ускладнює вироблення спільної політики щодо підтримки України. З іншого боку, дискусія навколо історичної пам'яті демонструє, що навіть найближчі союзники можуть десятиліттями не мати єдиного бачення подій минулого.

Саме тому українські дипломати дедалі частіше наголошують: історичні питання не повинні блокувати безпекове партнерство, особливо в умовах російської аґресії, що триває.

Коментарі експертів

Олександр Краєв, український політолог:

— Історичну політику дедалі частіше державами використовують як інструмент дипломатичного впливу. Питання пам’яті можуть ставати частиною перемовної позиції, однак вони не повинні підривати стратегічне партнерство між союзниками.

Микола Капітоненко, експерт із міжнародних відносин:

— Міжнародне право далеко не завжди дозволяє реалізувати те, що суспільство вважає історично справедливим. Саме тому політична доцільність і юридична можливість часто не збігаються.

Єжи Кранц, польський професор міжнародного права:

— Юридична перспектива таких вимог є значно складнішою, ніж політична риторика, оскільки вона впирається в післявоєнні міжнародні угоди та принцип стабільності міжнародного правопорядку.