Успіх Чорногорії й Ісландії — поразка України?

Новина про те, що Чорногорія й Ісландія можуть випередити Україну на шляху вступу до Європейського Союзу (ЄС), спровокувала неабиякий скепсис щодо темпів євроінтеграції Києва.

Особливий випадок

Керівництво ЄС і дипломати його країн-членів зараз пильно обговорюють можливість об’єднати вступ Чорногорії й Ісландії до ЄС. Про це повідомив Politico на умовах анонімності посадовець Європейської комісії. За його словами, якщо більшість громадян Ісландії проголосує на референдумі 29 серпня ц. р. за відновлення призупиненої 2013 року євроінтеграції, ця країна швидко наздожене Чорногорію, яка вже закрила 18 із 33 кластерів перемовин про вступ до ЄС і розраховує завершити їх до кінця 2026-го. ЄС уже розпочав підготовчу роботу над договором про вступ Чорногорії.

На думку європейських дипломатів, об’єднання вступу двох держав спростить його узгодження для теперішніх членів ЄС. За словами Марти Кос, єврокомісарки з питань розширення, Ісландія є «особливим випадком», адже входить до Шенґенської зони та Європейського економічного простору (ЄАП).

Економічна доцільність об’єднання вступу двох країн до ЄС ґрунтується на дисбалансі між рівнями їхнього розвитку. В Євросоюзі розраховують, що Ісландія як економічно розвинена держава стане нетто-донором бюджету ЄС, тому фінансово збалансує вступ Чорногорії, яка через нижчий рівень доходів населення потребує дотацій. При цьому кожна країна має самостійно виконати умови членства. Саме об’єднання в один договір або політичний пакет не скасовує необхідності завершення перемовин і згоди всіх чинних держав ЄС.

Попри високий рівень економічної інтеграції, можливе повернення Ісландії до перемовин не гарантує їхнього безпроблемного завершення. Для Ісландії контроль над рибними ресурсами має значно більшу економічну й політичну вагу, ніж для більшості держав ЄС. Торгердур-Катрін Гуннарсдоттір, міністерка закордонних справ цієї країни, заявила, що збереження контролю над рибальством стане однією з принципових умов будь-яких майбутніх домовленостей із Брюсселем.

Однак значну частину законодавства унії Ісландія вже застосовує завдяки членству в ЄАП. Саме тому процес потенційно може відбуватися швидше, ніж для більшості теперішніх кандидатів.

Розпочали раніше

Чорногорія подала заявку на вступ до Євросоюзу 2008 року, статус кандидата отримала 2010-го, а перемовини про членство розпочала 2012 року. Наразі для неї відкриті всі 33 перемовні кластери, з яких 18 уже закрили. Після прискорення євроінтеграційних реформ у 2024-2026 рр. країна стала головним кандидатом на наступне розширення ЄС.

Ісландія пішла іншим шляхом — подала заявку до ЄС 2009-го, на тлі важкої фінансової кризи, що поставила країну перед загрозою дефолту. Членство в ЄС тоді розглядали, зокрема, як можливість тіснішої економічної та фінансової інтеграції з Європою.

Але впродовж наступних років Ісландії вдалося стабілізувати свою економіку. Тож розпочаті нею 2010-го перемовини про вступ призупинили. 2015 року ісландці попросили ЄС не розглядати їх як кандидатів. При цьому зберегли найтіснішу інтеграцію з ЄС через ЄАП простір і «Шенґен».

2026-го питання членства повернулося до політичного порядку денного тому, що в Ісландії гостро усвідомлюють необхідність співпраці з країнами-членами ЄС в галузі безпеки, особливо з огляду на те, що як Росія та Китай стають все активнішими в Арктичному реґіоні. Тому стаття 42.7 Договору про ЄС, що передбачає взаємне зобов’язання держав-членів надавати допомогу країні, яка зазнала збройної агресії, набула для Ісландії значної привабливості. В сучасному світі, де «сильний пожирає слабкого», членство в політичному союзі на кшталт ЄС є не кайданами, а щитом.

Формат спільного вступу кількох держав для унії не є чимось новим. Іспанія та Португалія одночасно приєдналися до Співтовариства 1986 року, десять держав вступили до ЄС у рамках розширення 2004-го, а Болгарія та Румунія — одночасно 2007 року.

Якщо на референдумі в Ісландії більшість її громадян проголосує за відновлення перемовин про вступ до ЄС, ця країна зможе швидко узгодити спірні питання з Брюсселем. Тому 2028-го вона теоретично може одночасно з Чорногорією завершити процес євроінтеграції. Поки що, однак, це політичний сценарій, а не затверджений графік розширення ЄС.

Новину про швидкий вступ Чорногорії й Ісландії частина українського суспільства сприйняла як невдачу своєї держави в її євроінтеграції. Проте така реакція лише викриває поверхове сприйняття того, як насправді працює механізм розширення ЄС.

Усі три країни мають абсолютно різні стартові умови, геополітичний статус і рівень економічної інтеграції. Чорногорія веде перемовини про вступ ще з 2012 року, а Ісландія вже давно інтегрована в ринок ЄС через ЄАП. Значну частину законодавства ЄС Ісландія також уже застосовує.

Незрівняні умови

Можливе об’єднання Чорногорії й Ісландії в один пакет на вступ 2028-го — це не швидке політичне рішення. За цим стоїть більш ніж десятиліття копіткої бюрократичної роботи мікроскопічної Чорногорії (з населенням трохи більше за 600 тис.) та унікальний статус Рейк’явіка, який уже інтегрований у правове поле ЄС.

Україна ж перебуває на самому початку цього шляху й незрівнянно складніших умовах: вона отримала статус кандидата 2022 року, відкрила перемовне досьє 2024-го та водночас веде повномасштабну війну за виживання. Бойові дії руйнують економіку, інфраструктуру та відволікають колосальні державні ресурси на оборону, що значно ускладнює масштабне переформатування законодавства.

Тому Україна не «плететься» вслід за Чорногорією й Ісландією, а рухається з безпрецедентною в стані війни швидкістю. Показником цього є готовність Києва до відкриття перших перемовних кластерів — великих тематичних блоків, які об'єднують профільні розділи європейського права.

Замість того, щоб роками покроково розбирати кожен із більш ніж 30 напрямків, Україна націлена на паралельну роботу цілими секторами: від фундаментальних реформ до внутрішнього ринку та безпеки. Проте її головними гальмами залишаються об’єктивні фактори: війна, масштаби великої країни, що суттєво змінить баланс дотацій всередині ЄС, а також внутрішні хронічні проблеми, на яких наголошує Financial Times: судова система, верховенство права та корупція.

Прикрі гальма

Євроінтеграція — це не лише про виконання «домашнього завдання» (реформ), а й про складну дипломатичну гру, де кожен чинний член ЄС має право вето. Чорногорія й Ісландія не мають суперечок із сусідами-членами ЄС (якщо не брати до уваги рибальські квоти Ісландії, які Брюссель готовий компромісно врегулювати), Україна ж перебуває у пастці політичного блокування з боку окремих членів ЄС.

Той факт, що Будапешт погодився на відкриття першого кластеру після підписання історичної угоди щодо прав меншин на Закарпатті, доводить: дипломатичний компроміс можливий. Однак це не означає, що політичні завади позаду.

Попереду на Київ чекають десятки голосувань, де кожен із 27 членів ЄС має право вето. Тепер головні ризики блокування зміщуються з гуманітарної площини в економічну — насамперед через страх європейських столиць перед конкуренцією з українським аграрним сектором.

Крім економічного егоїзму, інтеграційний трек України густо замінований складними історичними суперечками. Наочним прикладом є позиція Варшави: польські посадовці вже не раз заявляли, що без досягнення консенсусу у питаннях спільного минулого, зокрема, без згоди Києва на визнання Волинської траґедії геноцидом поляків, вступ України до ЄС буде неможливим.

На відміну від Чорногорії, Україна змушена продиратися крізь жорсткі політичні ультиматуми найближчих сусідів. Будь-яка спроба відкрити чи закрити черговий перемовний кластер може стати інструментом для дипломатичного тиску з боку Варшави, що перетворює історичну пам’ять на реальний важіль євроінтеграційного тиску.

Прийняти Чорногорію з її 600 тис. населення — це як додати один мікрорайон великого європейського міста — не матиме істотного впливу на співвідношення політичних сил у Раді ЄС чи Європейському парламенті (ЄП). Натомість вступ України істотно перекроїть політичну мапу ЄС. Україна претендуватиме на величезну кількість місць у ЄП і вагомий голос під час ухвалення рішень.

Водночас у частині старих держав-членів ЄС можуть побоюватися, що вступ України змінить теперішній баланс політичних впливів і посилить східноєвропейську групу країн. Тому одним зі завдань Брюсселя є реформа самого Євросоюзу до його подальшого розширення.