«Я — син українського народу»

Саме цими словами починається книга спогадів, віршів та афоризмів Івана Рйопки. Нещодавно в Торонто закінчився його довгий земний шлях. А розпочався він 5 лютого 1925-го на Лемківщині, в с. Вислок Великий Львівського воєводства. На той час то була територія Польщі, хоча проживали в цьому великому населеному пункті (2 809 осіб) лише одна польська сім’я, а ще шість — єврейських і шість — циганських.

В 1945-1947 рр. внаслідок операції «Вісла» лемків насильно переселяли з прабатьківських земель на територію Радянської України. Проте Івана Рйопку обминула ця доля, закинувши його спершу до Німеччини, а потім до Канади. Покинув рідне село 17-літнім. Як згадував п. Іван через більш ніж пів століття по тому: «В 1943-го вся молодь була змушена з німецьким приходом їхати до Німеччини на роботу. То вже стався заколот, бо ми були під польською окупацією. Сталося непорозуміння з поляками, зачалася партизанка і мені прийшлося десь іти: або на роботу до війська, або до лісу до партизанки, або деінде. Я вибрав іти до війська, бо казали: ідіть хлопці визволяти Україну. Я пішов до Першої Галицької дивізії».

Два роки Іван Рйопка боровся за Україну в надскладних умовах, не раз зазирав у вічі смерті. Особливо запеклий бій відбувся під Бродами (Львівська область). «Налетів літак і пропав, а то була тільки розвідка. Довго не забрало — надлетіло більше літаків, один за другим — як засипали бомбами, скорострілами! В той самий момент з тяжкої зброї канони катнили. То як хмара надійшла, і град посипався. Моментально став труп на трупі, крик і ґвавт, кров рікою потекла, а ще хто остався живим, то кацапня напала і подобивала», — згадував він.

Бог врятував чоловіка. Він вийшов живим із цієї кривавої бійні. Хоч не раз міг загинути. Якось у нього на відстані 10 м вистрілив автоматник, використав майже десять куль. Якимось дивом Іван залишився живим, хоч дивізійнику, який був позаду, куля влучила в самі груди. Настала черга вести групу Іванові, тож ішов попереду колони.

У бою під Бродами Українська Галицька дивізія зазнала поразки. Іван Рйопка разом із іншими бійцями три дні поневірявся, а потім потрапив до англійського полону, в якому провів п’ять місяців. Весь цей час жив упроголодь. Ледве не помер, отруївшись зупою з конини, бо медицини не було там жодної. На щастя, хлопці давали Івану вугілля з вогнища, розчиненим у воді, і таким чином урятувався. Дізнавшись, що на території Німеччини, яка була під контролем Сполучених Штатів, полоненим жилося краще, Іван дістав потрібні папери і поїхав поїздом до Мюнхена. Проте йому вдалося поселитися лише за 18 км від міста, в с. Дайзенгофен, де прожив до 1948 року. Працював на летовищі, викидав вугілля з вагонів. А потім прибув до Канади, де вже багато років жила його старша сестра.

Життєвий шлях Івана за океаном був тернистим, адже не мав ґрунтовної освіти, не знав англійської мови. Тож доводилося важко працювати на різних роботах, зокрема, на фермі. Аж до того часу доки не освоїв професію кухаря. Цій справі віддав близько 30 літ життя.

Долаючи постійні життєві випробування — участь у запеклих боях за Україну, полон, важка фізична праця, Іван Рйопка довго не мав змоги влаштувати своє особисте життя. Лише в 40 років одружився з українкою з Івано-Франківщини Стефанією, яку знав ще до переїзду до Канади. Вона була знаною в Торонто куховаркою, тож стала справжньою помічницею своєму чоловікові, вміла готувати різні страви, і, певна річ, українські.

Іван і Стефанія завжди дбали про те, щоб дітей, народжених далеко від батьківської землі, виховувати українцями. Тому віддали їх до суботньої школи, заснованої членами української громади. На той час вона не надавала жодного документу про освіту. Та це було не важливим. Головне, що діти навчалися рідної мови, дізнавалися про українські звичаї, провідників української нації.

Попри постійні життєві клопоти — сім’я, робота — чоловік знаходив час, щоб побувати на «Лемківській ватрі». Виникла ця домівка лемків більш ніж 60 років тому. Громада закупила 200 акрів землі в передмісті Торонто, де згодом постали будиночки для засідань, відпочинку, кухня, сцена. Тож п. Іван спершу сам, а потім із дітьми приїздив туди не лише як кухар, а й як вправний декламатор поезій Тараса Шевченка.

Часто знаходив хвилину-другу і записував на окремих клаптиках паперу свої спогади про далеке, але таке рідне село Вислок Великий. А ще лягали на папір римовані рядки про все, що пережив, що торкнулося його вразливої, небайдужої душі.

Три роки тому сини Івана — Василь і Тарас Рйопки — видали ці записи окремою книгою «Куди кидала мене доля». У цьому виданні вміщено також багато світлин як із особистого, так і з громадського життя Івана Рйопки, об’єднаних промовистою назвою «Мозаїка мого життя». Майже щороку відвідував «Лемківську ватру», де вже будучи в поважному віці, читав зі сцени вірші Великого Кобзаря, а також біля пам’ятника Лесі Українці в Торонто, на концертах, присвячених пам’яті Тараса Шевченка в Українській суспільній службі Канади. У понад 90-літньому віці брав участь в Українському фестивалі в Торонто, в протестах проти захоплення Криму Росією біля російського консульства в Торонто.

Україна не забула свого вірного сина. Іван Рйопко був нагороджений Лицарським Хрестом Української Галицької дивізії за битву під Бродами 1944-го. Він дожив до проголошення Незалежності України і полинув у засвіти з вірою в перемогу рідної землі у війні з Росією.