Останні ветерани з народу

Дорогі ветерани!

Шановні учасники 79-го Національного з’їзду Українсько-американських ветеранів!

Для мене велика честь привітати вас усіх на цьому важливому заході, передати Вам слова великої поваги та вдячності за Вашу службу.

Мені шкода, що особисто не беру участь в цьому поважному заході, але я дуже вдячний за окремий привілей передати вам свої думки про роль ветеранів у сучасному світі.

Війна проти України, яка стала частиною руйнування старого світового порядку, стала не тільки ключовою, а й унікальною подією світової політики після завершення «холодної війни».

Ця війна є унікальною за своїми причинами та формами її ведення. Але ще унікальнішими будуть її наслідки. Наслідки, які ми отримаємо саме через помилки усіх опонентів, а не через реалізації політик і стратегій. Хоча, схоже, це вкладається в чиюсь стратегію.

Унікальність цих наслідків складається не лише з очевидного і передбачуваного результату. Унікальність полягає саме у впертому небажанні розуміти причинно-наслідкові зв’язки цієї війни заради уникнення можливості вплинути на цей результат.

Попри широке коло залучених до цього процесу лідерів країн, виживає і унікальний маркетинг. Він, попри очевидне небажання бачити майбутні дії, і далі заробляє гроші, які буквально падають із неба України. Вбиваючи при цьому щодня мирних жителів.

І звісно, попри явні загрози, про сучасний варіант індустріалізації — технологізацію — ніхто і не думає вести мову. Це потрібно лише тим, хто через це виживає, але таких технологічних можливостей не має.

Як наслідок, чи не вперше в історії людства доля цієї війни у самісінькому центрі Європи вирвана з рук стратегів та мислителів і передана солдату на полі бою. Цей солдат, як не дивно, вже не є заручником чиїхось політичних амбіцій, а лише учасником величезного напівмаркетологічного процесу, де вимірюють не силу і здатність перемогти, а намагаються укласти якісь угоди, які були актуальні вчора, щоб не думати про завтра. І саме цей солдат і є тією рушійною силою, яка може все зупинити. І саме це вже колись було.

Сьогодні мало сказати, що Україна продовжує війну на виживання з Росією. Я б сказав так: це наша війна за власну свободу з тими, хто хоче забрати у нас це силою, і тими, хто хоче її вигідно продати. Тоді, мабуть, це вже буде не тільки Росія і не тільки проти України, попри те, що поки що гинуть тільки українці.

Саме під час цієї війни, на відміну від інших воєн після 1945 року, була порушена глобальна стабільність. Хтось іще сьогодні вважає, що якщо його не бомблять роботи, то світовий порядок не руйнується. Таких багато і серед розумних людей. На жаль.

Ця війна як першопричина глобальної нестабільності вже відкрила двері війні на Близькому Сході і може розпочати інші конфлікти. Але це ще не все. Бо унікальність цієї війни ще й у тому, що допоки воюють одні, вже змінюються уряди і політики в тих країнах, які ще вчора щосили, навіть власною кров’ю, рухалися до демократії та вважали це історичним здобутком.

Ще цікавіше дивитися на географію цих країн. Саме вона підтверджує, що правила, за якими вибудовувалася ця демократія і відкривала двері усім охочим за лекалами «холодної війни», вже не працюють. Не дивлячись, у якій півкулі це відбувається. Жодний авіаносець, як символ тієї війни і тієї епохи, від цього вже не врятує.

Цей процес руйнації старого світового порядку лише набирає обертів і продовжує впливати на всі без винятку економічні та безпекові процеси у світі.

За абсолютного небажання хоча б аналізувати цей процес результати стають все більш очевидними — як через втрату потужності «холодної війни», так і через ціну на пальне у країні, яка і була символом демократії і пального. Декому навіть здавалося, що ці поняття пов’язані і вони будуть вічними.

Але запущені російськими військовими ракети та дрони, зібрані в основному з деталей поза Росією, які безперешкодно падають на території НАТО, попри небажання це бачити вчора, вже сьогодні спонукають інших лідерів шукати винних серед тих, хто воює, і шукати найдешевше пальне. Бо саме через демократію часів «холодної війни» одна демократія відмовила іншій у її бажанні на цю ціну впливати.

Почувши це, генерали, які служили в середині 1980-х років, мабуть, м’яко кажучи, цьому б не повірили. До речі, і в спроможності України битися за власне життя, вони також не вірили. Як не вірили і тому, що ми можемо перемогти.

Ця віра в перемогу і в самій Україні офіційно змінювалася. Спершу був справедливий мир, потім — справедливий і тривалий, і врешті — гідний. Але це не вирішує нашу з вами проблему. Проблему війни і миру. Бо якщо мир ветеранам таким, як ми з вами, не зовсім до душі через відчуття справедливості і можливість впливати на мирне життя, то, на жаль, війна приймає нас саме такими, якими ми звикли бути. А ми звикли віддавати найдорожче, що у нас є: життя заради інших.

І проблема якраз у тому, що з часом ці люди, які розуміли, що хтось за них віддав своє життя, про це швидко забувають. Так, вони ще вітають нас, часом поступаються місцем в автобусі, проте вважають, що будувати мирне життя і впливати на нього, щоб уникнути наступної війни, ми вже не маємо права. Наше право, на їхню думку, залишається там, де згасає інерція кулі, яка була призначена саме для нас.

Саме тому цього миру немає в Україні вже 12 років, попри те, що це все відбувається в центрі Європи. Бо ті, хто віддали за це життя і ще були цьому свідками, вже самі в історії. А ті, чия робота будувати мир, звісно, не питають про це поради у тих, хто знає, скільки реально такий мир коштує.

Старі правила і міжнародне право вже не працюють. Доказом цього є свіжі могили з прапорами і ветерани, які шукають правду і справедливість. Більшість із них її знаходить, але вже серед тих же прапорів держави, яку вони захищали і якій стали непотрібними. Лише через те, що інерція кулі не знайшла їх там, де мала знайти.

А тим часом війна триває. Унікальна. Бо це перша війна у цьому столітті, яка починалася як війна за свободу, а переросла у війну за право жити. Війну на виживання на цьому етапі.

Після Другої світової, звісно, була не одна війна. Ці війни несли страшні наслідки, але метою були нафта, ресурси, логістика, вплив. Але саме факт посягання на свободу, за яку країна боролася сотні років, справді здивував. Це було те, за що боролися і вмирали наші діди, щоб ніколи і ніхто цю свободу не відібрав.

На мою думку, найбільше здивувалася сама Організація Об’єднаних Націй (ООН) як інституція, покликана оберігати свободу. Організація, яка не лише досі опирається на право країни-аґресорки, яка щоденно вбиває, а й як виявилося, саме цю свободу і незалежність не здатна захистити. Бо інститут ООН був складовою і доповненням всього того ж старого світового порядку. Де захист свободи декларувався, але між рядками цих декларацій передбачався майже законний вплив на цю свободу. Не завжди силою. Цей вплив обмежувався лише комусь дозволеним районом впливу. Врешті, ми, українці, вимушені такі правила ламати.

Україна всупереч усьому, особливо міжнародному праву і бажанню сучасних політиків, почала силою ті правила змінювати, бо іншого виходу не мала. Бо бажання мати свою свободу й обирати своє майбутнє вартувало дорожче за наше життя. На жаль, та ж сама інерція кулі, знайома нам з вами, виявилася безжалісною. Все більше і більше прапорів стає на наших з вами кладовищах...

Невже політики не бачили, що після анексії Криму 2014 року уся система міжнародного права, вибудована після Другої світової війни, перестала діяти? Усі ці статути ООН, Гельсінські угоди, Віденська конвенція про право міжнародних договорів, Будапештський меморандум і пов’язаний із ним договір про нерозповсюдження ядерної зброї перестали діяти як запобіжники можливого розв’язання війни. Третьої світової.

Можливо усе це — наслідок тектонічних зсувів суспільств, еліт і стратегій після закінчення «холодної війни» 1991-го. Історія це підтвердить. Очевидне одне — після того, як останні солдати великої війни пішли в історію, до своїх побратимів і прапорів, політики, не розуміючи ціни життя, зробили свою справу. Бо саме не реагування і відсутність аналізу та розробки нових стратегій у нових умовах і світових обставин призвели до того, що аґресор зазіхнув на нашу свободу і цьому ніхто не запобіг. Уже потім через щире занепокоєння цей вакуум волі і сили привів в центр Європи геноцид, де виживання стало нормою для одних і щирим співчуттям та іноді претензій для інших.

Згодом, коли Україна самотужки била «другу армію світу», все та ж неспроможність світового порядку припинити війну в центрі Європи, призвела до невідворотного — протистояння світового авторитаризму проти вже деградуючих демократій Заходу. Спочатку через підтримку війни в Україні, а згодом і встановлення своїх правил в інших реґіонах. Ці правила ви сьогодні бачите на цінниках автозаправних станцій, яких скоро ми можемо взагалі не мати, бо їх знищує Росія — ракетами і «шахедами» з деталями, виготовленими за її межами.

Але, як я казав вище, усе це лише набирає обертів, не питаючи нашої з вами думки. Думки про вартість життя. Бо якщо сам світовий порядок вже не працює, то логічно, що і міжнародне право, яке має бути основою хай навіть перемовного процесу, відсутнє. Тоді ми достеменно з вами розуміємо, що за відсутності такого права, будь-які домовленості — це лише прелюдія до наступної війни, початок якої лише питання часу. Не може бути ніякої бізнесової логіки у врегулювання війни. По-перше, ми не торгуємо власною свободою.

І жодні дипломатичні чи бізнесові здібності тут ні до чого. Бо завершення однієї війни — це умови початку наступної. І саме цей проміжок часу буде залежати від тих, кого інерція кулі пощадила. Бо саме вони будуть завжди нагадувати про ціну, яку коштує цей мир. Сьогодні саме ви і є цим проміжком часу, поки США не воюють. Хтось не хоче визнавати, що мир вашої країни — це прапори на могилах ваших побратимів і правда, якої більшість з вас, так і не знайшла.

Сьогодні і ми, і ви стали свідками того, як ті, хто мали би пам’ятати про ціну життя і берегти його, продовжують спокійно працювати далі в умовах кимсь створеного глобального хаосу, спричиненого передусім війною в Україні. Через використання її як війни демократії і тоталітаризму. Тоді потрібно визнати, що саме перемога України і буде перемогою демократії. Але це для декого складно, бо за це потрібно не тільки допомагати вижити, а й боротися. І почати треба з того, щоб не побоятися назвати ворога ворогом, а не бізнес-партнером.

У цій війні арсенал демократії майже вичерпаний. Чи не вперше в історії одна велика країна втратила інструменти впливу на тих, хто не тільки вбиває, а й руйнує світовий порядок. А угода з дияволом просто неможлива. Бо він розуміє лише силу. І ця сила — ми. Ті, хто знає, скільки коштує найдорожче. Це навіть не життя. Це свобода, яка варта того, щоб за неї боротися і перемагати.

Унікальність цієї війни ще й у тому, що саме вона штовхнула колесо прогресу, який робить сильнішими тих, хто воює, і послаблює тих, хто співчуває. І тоді ми з вами, мабуть, будемо останніми ветеранами, які мали почуття.

Почуття обов’язку, почуття любові, і врешті — справедливості. Навіть важко уявити майбутнього ветерана, у якого буде зачіпований мозок і сталеве серце. Це буде машина. А якщо це буде машина, тоді ми точно програли. Програли самим собі пам’ять про тих, хто заради нас вже під прапорами. Ми не маємо бути останніми, хоч ветеран війни — це теж погано. Але програти війну самим собі — це ще й втратити цивілізацію. Обмінявши її, наприклад, на рідкоземельні матеріали для роботів-убивць. Раз і назавжди.