«На цих траґічних закрутах життя»

Василь Марочкін — історик, а ще талановитий поет і прозаїк. З 1995 року проживає в Канаді. 1974-го закінчив історичний факультет Львівського національного університету ім. Івана Франка, згодом — аспірантуру Інституту історії Національної академії наук України (НАНУ) за спеціальністю історія України пізнього середньовіччя. 1985 року захистив дисертацію на історичному факультеті Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (КНУ) і здобув учений ступінь кандидата історичних наук. Працював науковим співробітником в Інституті археології НАНУ, старшим науковим співробітником в Інституті українознавства КНУ, викладав на історичному факультеті університету курс вітчизняної історії ХVI-ХVIII ст. 1989-го опублікував монографію «Антифеодальний і визвольний рух на Україні в першій чверті ХVII ст.», є автором понад 100 наукових і з художньої літератури публікацій. Вже проживаючи в Канаді, видав 1999 року історичну монографію «Українське місто від ХV до середини ХVII ст. Звичаєво-правова атрибутика як історичне джерело» українською мовою, а 2004-го — англійською.

В Україні ж ще за радянських часів, 1989-го, Василь Марочкін став лавреатом року за статтю, опубліковану в № 25 київського часопису «Україна» «Гірка чаша Івана Мазепи». В цій публікації вперше подав постать гетьмана як патріота України. Також надрукував статтю про Василя Стуса «І зверескнула нервів утята струна» (Варшава, газета «Наше слово», 1989, число 52), а також серію статей про українських письменників діаспори — Оксана Лятуринська, Олег Ольжич, Олекса Стефанович, Юрій Дараган, Наталя Лівицька-Холодна в київській газеті «Молода гвардія».

Василь Марочкін також активно працював як поет і прозаїк. 1986-го у видавництві «Радянський письменник» вийшла його перша поетична книжка «Жолудевий дощ», 1992-го «На кладці споминів» (Київ. Газета «Самостійна Україна»). Оповідання «Ціп», в якому він одним із перших порушив тему Голодомору в Україні в 1932-1933 рр., було надруковане в газеті «Літературна Україна» в червні 1988 року.

У вересні 1989-нр в Києві виступав із критикою комуністів на антикомуністичному мітинґу. В той час на трибуні стояли відомі борці за незалежність України Микола Горбаль, Михайло і Богдан Горині, В’ячеслав Чорновіл та інші.

Вихід поетичної книжки «Жолудевий дощ» не минув повз недремне око «вірних ленінців». Адже Юрій Єльченко, тодішній член найвищого партійного синедріону (Політбюро КПУ), зі слиною на губах осатаніло верещав у телефонну слухавку: «Эту сволочь ни при каких обстоятельствах в СПУ не принимать». А Юрій Мушкетик, тодішній голова Національної спілки письменників України, взяв наказ свого партійного начальства «під козирок».

Згідно з фахом Василь Марочкін не міг оминути історичної тематики у своїй творчості. Він звертається до подій, що стосуються історії України, її багатостраждального, але все ж героїчного минулого, а також, як людина, яка багато подорожувала світом, до історії та сьогодення інших народів.

На тему історії України в першій книжці Василя Марочкіна вміщені вірші — «Київ. Рік 1240. Перед облогою», «Северин Наливайко», «Монолог Петра Сагайдачного».

Проте не варто думати, що Василь Марочкін є лише майстром епічних творів. Вже в першій книжці «Жолудевий дощ» він постав перед читачем як витончений лірик, майстер оригінальних тропів. Ось невеличкий вірш на пейзажну тематику, який наводжу повністю: «Руда лисиця підпалила ліс // Одного вересневого світанку, // І цілий гур тонесеньких беріз // Вітрисько взяв без дозволу до танку, // Це все було... Той танець навісний... // В які часи?.. Не визначу епоху... //А вітер вів берізок до весни // І коси в них висмикував потроху».

Як майстерно змальовано картину початку осені «Руда лисиця підпалила ліс». Прочитавши ці рядки, мені пригадалося, як у світлої пам’яті Миколи Вінграновського: «У синьому небі я висіяв ліс». За допомогою незвичайних оригінальних метафор автор лаконічно змальовує картину. І ніби відчуваєш порух вітру, шелест берізок у багряному лісі.

Нова поетична книжка «На кладці споминів» (Київ. Газета «Самостійна Україна», 1992) починається уже з титульної сторінки. Адже на ній вміщена графічна робота відомого українського художника світлої пам’яті Миколи Стратілата, дуже близького однодумця письменника.

У своїй другій поетичній книжці Василь Марочкін виступає вже не лише як автор проникливих, патріотичних віршів, що засвідчують його любов до рідної землі, а як філософ, який осмислює сенс людського буття і себе в цьому світі.

Як і в першій збірці поезій, Василь Марочкін у «Кладці споминів» вмістив вірші на історичну тематику — «Остання воля гетьмана Мазепи», «Павло Полуботок», «Іван Гонта», «Опришки» тощо. Проте ці поезії глибші, автор не просто констатує певні історичні події, а й дає їм власну оцінку. Ось, приміром, вірш без назви, в якому йдеться про те, як українські полки «ідуть в нову столицю — Петербурґ». Себто, насильно зігнані на будівельні роботи зводити цю нову російську потвору. Він закінчується такими рядками: «Щось наказний казав про нагороду. // Митрополит очолив хресний хід. / /І не було ще жодного походу // Страшнішого за мирний той похід».

У другій поетичній книжці Василя Марочкіна вбачається не лише робота автора над змістом, а також над формою. У збірці присутні невеличкі мініатюри — чотирирядки, в яких закладений глибокий образний зміст. Автор використовує ціле мереживо тропів (метафор, епітетів) для вираження своєї думки в дуже короткому творі: «Осипається листя з ліщинових віт. // Відпалали берези і граби... // Перестигла ожина дивилась на світ, // Що осінньою мудрістю вабить». Друга поетична збірка Василя Марочкіна засвідчила також, що він є майстром верлібру.

Нова книга «В цитринових гаях» (Львів: Апріорі, 2021). Про що ця збірка уже досвідченого автора? Дуже влучно про це сказано в анотації до «В цитринових гаях». «Книга «В цитринових гаях» вагомо засвідчує, що справжня поезія — це постійна боротьба за утвердження найвищих людських ідеалів: любові, добра, прагнень духовної досконалости, патріотизму. Авторові притаманні самобутня густина образного мислення, природна пластичність лексики, незатертість асоціативного живописання і пронизлива українськість» (Юрій Коваль). У збірці «В цитринових гаях» поряд із поетичним осмисленням світових подій постають сторінки з українського минулого і сьогодення («Уродини Івана Франка», «Втеча Хмельницького на Січ», «Політикам про Схід України», «Повернення з АТО»).

Відразу після виходу в світ збірки «В цитринових гаях» про неї сказали своє слово критики і просто громадяни з Канади й України. Дуже влучно про стиль і методи художньої виразності Василя Марочкіна написав Василь Сидоренко, світлої пам’яті композитор і музикознавець із Торонто: «Поезія Марочкіна не підлягає існуючим категоріям. Поезії «В цитринових гаях» — це не зразок модернізму чи соцреалізму або постмодернізму... Це творчість, яка виходить поза межі того, що було. Несподівані зіставлення слів у фразі, яких ніколи дотепер не зустрічалося в українській літературі, надають цій збірці особливої оригінальності. Навіть шукаючи в Інтернеті за подібними висловами неможливо знайти аналогів таким прекрасним фразам, як «на тихих клявішах дощів», «клен гілкою постука у вікно», «сів місяць на галузку», «а серце пташкою тремтить» або «убиті тихо гомонять з віками». ( «Із вірою в українську мову», часопис «Дзвін» № 1-2, 2022, Львів).

У цьому ж випуску «Дзвону» було надруковано і рецензію на книгу Василя Марочкіна «В цитринових гаях» відомого українського критика Віктора Палинського, в якій той дав фахову оцінку його творчості, зокрема, наголосивши на тому, що: «Літературна філософічність В. Марочкіна близька до виняткової семантико-метафоричної системи великого дрогобиччанина Бруно Шульца: прозаїка, художника, що його світи по-новаторськи збурили мистецьке середовище Європи». Також Віктор Палинський нагадав про те, що публікації Василя Марочкіна виходили у періодичних виданнях Канади, Австралії, Польщі. Його книжки є в активних фондових книгозбірнях Кембриджа, Оксфорда, Гарварда.

У Канаді проживає Павло Лопата, визначний український художник, відомий за межами Канади й України, який майстерно володіє не лише пензлем, а й словом. Тож відразу після виходу в світ «В цитринових гаях» він опублікував статтю «Важке і добірне зерно правди» у часописі «Дукля», який видає Спілка українських письменників Словаччини в Пряшеві. У ній виклав свою думку про цю книгу і творчість автора:

«Василь Марочкін з питомою йому сумлінністю і безсторонністю підходить до висвітлення й оцінки тих чи інших подій і явищ. До мови надзвичайно вибагливий. Небагатослівний, але кожне слово ретельно виважене. І ще дуже помітна позитивна риса у його творчості — це вміння до найменших дрібниць описати і зануритись у ту епоху, яку він описує. Хочу підсилити свою думку оцінкою відомого письменника Олеся Волі, який писав у своїй розлогій статті, поміщеній в журналі «Дзвін»: «Василь Марочкін «Чотирма бочками токаю» підтвердив своє солідне реноме як історичного повістяра. В деталях точний, сильний. Це той напрямок в письмі, котрий я найдужче ціную, бо він несе правду — достовірність епохи». Це сказано про його прозовий твір на історичну тематику, але таку ж оцінку заслуговують поезії і наукові праці шанованого мною автора».

Три роки тому у видавництві «Апріорі», об’єднані назвою «Місяць любови», окремою книгою вийшли прозові твори Василя Марочкіна. Видання різножанрове: оповідання, образки, етюди, новела, бувальщина й історична повість «Чотири бочки токаю». Книга вирізняється як розмаїттям сюжетних ліній, так і засобів художньої виразності, мовним багатством. Прозова книга Василя Марочкіна, як і його поезія, не залишилася непоміченою серед критиків і простих читачів. Науковець Богдан Михайлишин 2025-го присвятив історичній повісті «Чотири бочки Токаю» цілих дві сторінки формату А-3 в канадській газеті «Новий шлях» (№ 1, 9 січня 2025). Подаю деякі його думки: «Відтак безсумнівним здобутком вважав би напрочуд багатий різночасовий словниковий зріз твору. Він, природно, покликаний обслуговувати всі сюжетні згини, вибудовувати діахронну вертикаль, а тому такий тематично концентрований... Ризикну назвати повість таким собі міні-архівом, який правдиво передає відгомін епохи».

У вересні 2024-го у тій же газеті «Новий шлях» Богдан Михайлишин надрукував статтю «Цей гіркий «Місяць любови», у якій зосередив свою увагу не стільки на історичній повісті Василя Марочкіна, стільки на його малій прозі — оповіданнях, образках, етюдах: «Але втиснути у п’ятисторінковий текст оповідання «Остання зустріч із Максом» бурхливий роман, щасливе багаторічне співжиття, очікуване охолодження почуттів, а на додаток ще й смерть з похороном набагато старшого коханця та вінчання його вже колишньої все ще молодої коханки в один день — це вже словесне мистецтво. Або як любив повторювати про подібний рівень один із моїх уже покійних однодумців. «Це вже з горішньої полиці». Тропічність тут очевидна, впевнений. Як і зрозумілість...

Ризикну нарватися на обурення дуже вже вимогливих поціновувачів визнаної та вистояної, так би мовити, незаперечної класики... В. Марочкін своїм лаконізмом не надто відстав від класика, який написав чи не найкоротшу й до сліз проникливу супер-мініатюру, лапідарнішу ніж більшість просто афоризмів і цитат. «Продам дитячі черевички. Невзувані» (Ернст Гемінґвей). В оригіналі це, щоправда шість слів — For sele, baby shoes, never worn. Так от, диптихом «Осіння пора» наш киянин втиснув в одинадцять рядків людське життя. Ще коротшими є ціла низка образків і етюдів («Книга життя», «Шматочок літа»), які я б узагальнив такими собі словесними коралями, що повагом ходять по багатоколірних і всесвітньо упізнаваних українських вишиванках. Не набагато довшими є етюд «Недоступний кущ» і образок «Дві дороги». Перелік легко б продовжити».

Варто зазначити, що стилістичною особливістю прозових творів Василя Марочкіна є лапідарність. Вміння на кількох сторінках, без зайвих слів показати всю глибину людських почуттів. Як у Василя Стефаника — коротко і страшно. Візьмемо оповідання Василя Марочкіна «Пан Павло»... Його головний герой «добре підтоптаний, але ще міцний сімдесятитрирічний дідуган. Живе одинаком у престижній дільниці Торонто і утішається спокійним життям. Молодість пана Павла була бурхливою, сповненою небезпек і несподіванок, отож на старість доля втішила його спокоєм та відносним добробутом». Отже, життя п. Павла склалося непогано. Проте... Він глибоко самотня людина. І скрашує свої дні тим, що спить із двадцятип’ятилітньою чужою дружиною. Та його стосунки з жінкою приречені. Пан Павло помирає в обіймах молодої коханки з Ужгорода. І його смерть усім байдужа: «Червоні вогні поліційних авт ще довго світилися і миготіли, аж доки не повернули на іншу вулицю. А в цей час кілька осіб медичного персоналу, голосно перемовляючись, робили свою справу. Пан Павло завершив своє земне життя».

І насамкінець дуже вдало і професійно про творчість В. Марочкіна відзначив його колега по перу, талановитий прозаїк М. Лазарук: «У прозових творах порушує складну проблему стосунків окупаційної німецької влади з населенням. На окупованій території, що значно розходиться з офіційною однозначною комуністичною пропаґандою» («Енциклопедія. Сучасної України», 2018, т. 19, стор. 268).

Упевнена, що читач, який не розминеться із книгами шановного Автора, отримає задоволення і не змарнує даремно свій час.