Голоси з України

Наприкінці лютого ц. р. троє надзвичайних запрошених гостей із України поділилися своїми експертними поглядами під час панельної дискусії високого рівня, влаштованої Науковим товариством ім. Шевченка в Канаді (НТШ-К) у конфернц-залі «Олд-Мілл» у Торонто.

Захід, який організувала та модерувала Марта Дичок, заступниця голови НТШ-К і доцентка Кафедри історії та політології Західного університету Онтаріо, став завершальним етапом туру гостей університетами провінції, в т. ч. до Західного університету й Університету Торонто.

Даґмара Турчин-Дувірак, голова НТШ-К, привітала присутніх і висловила подяку співорганізатору — фундації «Києво-Могилянської Академії», спонсорам — фундації «Будучність», Світовому конґресу українців, Конґресу українців Канади (відділення Торонто) та медіа-спонсорам — телеканалу «Форум ТВ», телемережі «Контакт», радіопрограмам «Прометей», «Пісня України» та «Поступ», а також тижневику «Новий щлях — Українські вісті». Гостей тепло представила проф. Дичок.

Ця панель, що відзначала четверту річницю повномасштабного вторгнення, водночас влучно контекстуалізувала боротьбу як частину десятилітньої війни, що розпочалася 2014-го. Дискусія об’єднала: Максима Буткевича, правозахисника, колишнього командира взводу та військовополоненого, журналіста, лавреата премії ім. Вацлава Гавела з прав людини 2025 року; Олесю Островську-Люту, арт-менеджерку та кураторку сучасного мистецтва, першу заступницю міністра культури України (2014), а зараз — генеральну директорку «Мистецького арсеналу»; Андрія Куликова, журналіста, редактора, перекладача, співзасновника «Громадського радіо».

Кожен доповідач поділився своїми міркуваннями про екзистенційне збереження демократичної аґентности крізь призму прав людини, культурної інфраструктури та медіа-етики.

Максим Буткевич представив глибокий аналіз конфлікту після свого звільнення з більш ніж дворічного російського полону. Він описав важкі умови та російську наративу, що просякнули щоденне буття бранців. Після свого звільнення зайнявся створенням візуального символу солідарности з полоненими — фігурку людини за ґратами, які водночас є символом підрахунку днів у камері.

Правозахисник наголосив, що для тих, хто перебуває в ізоляції пенітенціарної системи, психологічне усвідомлення того, що про них пам’ятає міжнародна спільнота, є головним інструментом виживання. Він пояснив, що сучасний конфлікт — не звичайна територіальна суперечка, а «війна світоглядів». Для України держава — це інструмент, створений людьми для розбудови спільного майбутнього; натомість ідеологія «русского міра», їхня жахлива мітологія, розглядає державу як ідола, що вимагає «кривавих жертв» від своїх підданців.

Крім цього, на відміну від росіян, в українців глибоко вкорінені поняття людської гідности, волі та взаємоповаги, попри будь-які суперечности. Доповідач протиставив російський погляд на людей як на «витратний матеріал» основоположним цінностям української «Революції гідності». У його аналізі війна — це захист людської аґентности — свободи власної волі, здатности одиниці робити стратегічний вибір і впливати на майбутнє громади.

Попри пожиттєву відданість ненасильству, Буткевич пояснив свій вибір узяти до рук зброю як необхідність для збереження прав людини. Якщо «русскій мір» переможе, саме поняття прав людини буде стерте; отже, військовий захист є єдиним методом, що залишився для захисту нормативної бази, яка дозволяє правозахисній діяльности існувати. І тому, Росія вже програла, бо не змогла знищити Україну за короткий час, а українські цінності та надія залишаються незламними.

Олеся Островська-Люта висвітлила критичну роль культурної інфраструктури у підтримці національної аґентности під час геноцидного вторгнення. Вона окреслила культурну роботу як «активне творення» — пряму практику аґентности проти аґресора, який прагне перетворити українців на пасивних жертв. Продовжуючи створювати мистецтво та дискурс, інституції демонструють відмову бути стертими.

Вона визначила чотири основні ролі для таких інституцій, як «Мистецький арсенал», під час війни: збереження спадщини — захист артефактів, які слугують «доказами у справі» проти геноцидних намірів; платформа для українського голосу — забезпечення того, щоб національний наратив був почута на міжнародних форумах; простір для єднання — надання «місця для зборів» для опрацювання травм; рефлексія та вироблення знань — створення теоретичних рамок для пояснення українського досвіду світові і для цього прикладом стала лекція Оксани Забужко про зв’язок української літератури з діаспорою.

Арт-менеджерка зауважила «літералізацію» мови: кліше на кшталт «бажаю мирного неба» втратили свою метафоричну вагу і стали буквальними реаліями життя чи смерти. І тому, як було зазначено на «Книжковому арсеналі», культура і творчість, як опір, обрали нове гасло: «коли все має значення».

Розповівши про заснування та історію до теперішнього часу «Мистецького арсеналу», про адаптацію і резильєнтність в обличчі обстрілів, знеструмлення, продовження вистав в укриттях, експертка описала економічні та кадрові реалії 2022-2024 рр. Культурний сектор зітнувся з кризою крихкости, зумовленою фізичною евакуацією й економічним тиском, у т. ч. втрату персоналу (через високу соціальну мобільність) та розрив у зарплатах. Проте, культурні установи намагаються бути місцями, де люди все ще можуть сходитися, ділитися, знайомитися з новими ідеями і новими людьми, спілкуватися та практикувати радість життя.

Андрій Куликов зосередився на інформаційному фронті, спираючись на свою вже 46-річну кар’єру. Його досвід «працівника пропаґанди» в радянські часи призвів до вісцеральної ненависти до цього явища. Журналіст стверджував, що «правда рятує життя», тоді як пропаґанда лише обеззброює суспільство.

Він звернув увагу на важливу роль, яку відіграли українці Канади у боротьбі з радянською та російською пропаґандою. У зв’язку з цим, настійно рекомендував прочитати останню публікацію проф. Дичок, «Ukraine, not ‘the’ Ukraine».

Доповідач доводив, що хоча журналіст не може залишатися нейтральним під час вторгнення до його дому, він професійно зобов’язаний бути об’єктивним. Це передбачає звітування про помилки власної сторони для збереження цілісности демократії. Щоб казати правду, треба визнавати неґативи, а не лише позитиви; не прикривати і не брехати.

Він також наполягав, щоб замінювати російські продукти високоякісними, привабливими українськими альтернативами (перекладами, музикою, кіно), бо українська творчість сьогодні — ключова. А також згадав фестиваль Бориса Лятошинського: попри температуру п’ять градусів за Цельсієм у залі під час знеструмлень, слухачі залишалися в плащах, щоб почути українську класику.

Куликов відзначив стійкість «Громадського радіо». Для прикладу, розповів про чоловіка в окупованому Іванкові, який використовував акумулятор старого «москвича», щоб слухати «Громадське радіо», вводячи окупантів в оману, що просто «гріється» і таким чином завжди знати правду. Експерт завершив свій виступ обнадійливим твердженням, що ситуація з українською мовою покращується невідворотно, оскільки вона стала мовою престижу та публічного висловлювання.

Погляди доповідачів збігалися у відмові від ролі жертви на користь радикального відновлення аґентности. Попри «найважчу зиму» з часів Другої світової війни та російські атаки на інфраструктуру, вони зберегли настрій демонстративного оптимізму. Це було втілено у згаданій цитаті Василя Стуса: «Поки ми тут, усе буде гаразд». Як зазначили всі експерти, діяльність українських установ за підтримки міжнародної солідарности є найпотужнішим доказом перемоги, яка вже розпочалася.

Повний запис цієї цікавої панельної дискусії та подальшого обговорення з авдиторією можна переглянути за посиланням: