Про літературу діаспори в Австралії

У липні ц. р. відбулася цікава літня подія за ініціативи Наукового товариство ім. Шевченка в Канаді (НТШ-К) спільно з Українсько-канадським дослідницько-документаційним центром (УКДДЦ) у приміщенні Центру в Торонто. З виступом «Ukrainian news / my dead father orders me / to pay attention» загостив Марко Павлишин із Австралії. Його захоплива доповідь про українську літературу Австралії в роках 1948-2025 стала небуденною нагодою ознайомити слухачів з унікальним культурним феноменом, що еволюціонував від болісної ностальгії та збереження національної ідентичности перших хвиль еміґрації до глибокої інтеґрації в австралійський контекст та появи самобутнього англомовного голосу нових поколінь, зокрема в сьогоднішній буремний воєнний час.

Марко Павлишин — видатний австралійський українознавець, літературознавець і громадський діяч. Професор-емерит з українознавства в Університеті ім. Монаша (Мельбурн), де з 1983-го по 2019 рік очолював програми з української мови, культури, лінгвістики та літератури. Він очолює НТШ в Австралії, працював директором центру європейських студій, президентом Асоціації україністів Австралії та Нової Зеландії, є членом Австралійської академії гуманітарних наук та міжнародним членом Національної академії наук України.

Подія, яку модерували Марко Роберт-Стех, голова НТШ-К, менеджер «Інтернетової енциклопедії України» при Канадському інституті українських студій (КІУС) і директор видавництва КІУС, та Роман Ващук, голова дирекції УКДДЦ. У вступному слові д-р Стех представив проф. Павлишина як одного з найвпливовіших інтелектуальних архітекторів сучасного українознавства, чия фундаментальна монографія «Канон та іконостас» (Київ, 1997) відіграла вирішальну роль у переосмисленні української літератури в критичні роки після здобуття незалежности.

Ґенерація піонерів

Проф. Павлишин почав свою ілюстровану презентацію розповіддю про ґенерацію українських піонерів в Австралії. Масова українська міґрація до Австралії почалася після Другої світової війни, коли близько 21 тис. українців прибули з таборів переміщених осіб. Попри важку фізичну працю за державними контрактами, вони створили густу мережу організацій, шкіл і парафій. Центральною постаттю цього періоду став Дмитро Нитченко (псевдонім Чуб), який привіз із Харкова 1920-х років переконання, що літературну культуру можна побудувати навіть «на голому місці» завдяки цілеспрямованій праці. Він заснував і довгі роки очолював літературно-мистецький клуб ім. Симоненка та альманах «Новий Обрій», що став головним джерелом вивчення творчости міґрантів. Серед ключових постатей та творів піонерів, згаданих доповідачем, були: Микола Лазорський (справжнє прізв. Коркішко) — історик та автор масштабного історичного роману «Гетьман Кирило Розумовський»; Зоя Когут — майстриня сатири, що висміювала лицемірство та «лінивий патріотизм» діаспори; Євген Зозе (справжнє прізвище Шведченко), творчість якого належить до жанру патріотичної та філософської лірики, а за стилем до традиціоналізму з елементами неоромантизму; Галина (Олена) Чорнобицька (псевдонім Лідія Далека), збірка якої «Легіт і бризи» (1957) стала першою повноцінною збіркою оригінальної української поезії поетки-імміґрантки, написаної та самостійно виданої в Австралії; Василь Онуфрієнко — член уряду УНР в екзилі, «творець поезії серця», автор поеми «Симон Петлюра» та драми «Заморські гості», який став першим, хто став системно знайомити українського читача з австралійською літературою.

Друга ґенерація

Проф. Павлишин зазначив, що нащадки піонерів, інтеґровані в австралійське життя, здебільшого, перейшли на англійську мову. Мельбурнський поет Мирон Лисенко у своєму знаковому вірші I’m Ukrainian, Mate сформулював самосвідомість цього покоління: відчуття українства попри втрату мови та відсутність досвіду життя в Україні. Вірш написаний англійською, що, за словами доповідача, увиразнює складність успадкування культурної ідентичности наступними поколіннями.

З 1970-х до 2000-х рр. розвивалася наукова адаптація. Приміром, Галина Кошарська, Соня Мицак та Анна Берегуляк стали дослідницями української літератури, а Юрій Ткач (видавництво «Байда Букс») активно перекладав українську класику англійською.

Також відзначали реґіональні відмінності. На думку проф. Павлишина, якщо українська культура й література в Сіднеї була більш стриманою й ієрархічною, то в Мельбурні вона традиційно була більш «хаотичною» чи динамічною.

Важливим моментом доповіді став аналіз скандалу навколо книги The Hand that Signed the Paper (1994). Авторка Гелен Дарвілл (псевдонім Демиденко) отримала престижні нагороди за свій роман, але, як виявилося, сфальсифікувала своє українське походження та викликала велике обурення через викривлене висвітлення Голокосту та ролі українців у Другій світовій війні. Цей інцидент підкреслив «невидимість» справжньої української високої культури для австралійського загалу.

Сучасність

Як пояснив проф. Павлишин, повномасштабне вторгнення Росії до України 2022 року стало визначальним моментом для українських авторів і літературного життя в Австралії, спричинивши як емоційний сплеск, так і зростання творчої активности. (До слова, внаслідок вторгнення кількість українців в Австралії зросла на кілька тисяч осіб). Для багатьох авторів війна стала безпосереднім поштовхом до писання. Деякі автори зізналися, що саме повномасштабна війна повернула їм бажання писати поезію як засіб підтримки громадян України, зокрема, мешканців Києва.

Сучасну літературну панораму представляють такі автори: Марія Тумаркін і Катя Аріель — англомовні письменниці єврейського походження з України, чиї твори досліджують пострадянські реалії та взаємопроникнення ідентичностей; Олеся Білоцвіт — поетка, членкиня Спілки письменників України, лавреатка та дипломантка літературних конкурсів; українська письменниця, художниця та літературознавиця Галина Рис (магічний реалізм) та психологиня Юлія-Анна Сиклій (етно/фентезі) пишуть для молоді.

Проф. Павлишин стверджував, що з початком сучасної війни «голос», який звучить у новинах і літературі, став наполягати на важливості особистого переживання того, що відбувається в Батьківщині.

Він нагадав про важливий двомовний онлайн-захід 2025-го за участю 15 авторів (найстаршій учасниці, вчительці Марії Василенко, було 92 роки!), який продемонстрував тяглість ідей: сучасні літератори залишаються так само відданими ідеям незалежности та свободи від колоніалізму, як і піонери 1950-х рр. Однак, він зазначив, що, на відміну від покоління піонерів, яке створило міцне та самодостатнє «культурне поле» з клубами й альманахами, сучасна українська література в Австралії є розосередженим і неструктурованим явищем. Доповідач наголосив, що вже серед представників другої генерації не було жодних організаційних зв’язків, а їхня творчість була суто індивідуальною. Він додав, що зараз в Австралії, на превеликий жаль, «немає навіть неформальної мережі», яка б об’єднувала письменників, причетних до України. Автори працюють у дуже різних середовищах. До прикладу, Олеся Білоцвіт орієнтується винятково на українського читача на материку і майже не представлена в австралійському просторі, тоді як інші пишуть англійською для австралійського загалу. Проф. Павлишин повідомив, що хоча сучасні автори читають твори одне одного в соціальних мережах, почуття того, що вони мають бути частиною якогось організованого колективу, немає. Він пояснив це складністю створення формальних структур (зі статутами, виборами та бюджетами), а також тим, що літераторaм сьогодні легше підтримувати просто «адвокаційні зв’язки».

Доповідач завершив свій виступ зауваженням, що українська література в Австралії розвинулася від ізольованої спільноти, що писала для «своїх», до розмаїтого кола авторів, які використовують різні мови та жанри і шукають свого місця на світовій арені. Попри невелику численність української громади в Австралії (приблизно 50 тис. осіб), завдяки її надзвичайній активності, українське слово на цьому континенті залишається живим інструментом збереження ідентичности, культурного розвитку та просування національно-політичних цілей. Та надія все ж таки існує, що значуще авторське зібрання 2025 року продемонструвало певну «потенційну колегіальність» на якій майбутнє українського культурного життя в Австралії може дальше будуватися.

Повний відеозапис виступу: https://www.youtube.com/live/veXPR0rgOG8?si=AlKNMiN3mHkAXGWp

Про всі події НТШ у Канаді: https://ntsh.ca/

Про архіви та проєкти УКДДЦ: https://www.ucrdc.org/