Чемпіонати світу з гокею

На Swiss Life Arena у Цюріху нещодавно відбувся фінал ЧС із гокею, в якому зійшлися національні команди Швейцарії та Фінляндії. Основний час завершився внічию — 0:0. Переможу шайбу в овертаймі закинув 20-річний фін Конста Хеленіус.

А в польському місті Сосновець відбувся ЧС з гокею у Дивізіоні ІА. За підсумками турніру дві путівки в еліту світового гокею здобули збірні Казахстану та України. Від цьогорічних змагань очікування були доволі стриманими. Відсутність спарингів перед світовою першістю для «синьо-жовтих», геть інше налаштування на них суперників, адже українці тепер уже не новачок.

Як і 2025-го, «синьо-жовті» програли в основний час лише один матч. Тоді був сумнозвісний поєдинок проти Японії на самому фініші турніру. Цього разу — стартова гра. Чи були поляки кращими за грою, контролем шайби, пресингом? Ні. Це підтверджує і статистика кидків — 32:22 на користь України. Чому ж поразка? Відповідь проста: відсутність спарингів. Було багато сумбуру, надмірне бажання часто переважало холодний розрахунок і правильне позиціонування. Такі речі відпрацьовують у тренувальних матчах.

Підтвердив це і другий ігровий день, коли українці мінімально здолали Литву — 2:1. Було помітно, що зіграності бракує, а результат забезпечив вищий індивідуальний клас виконавців. Не випадково авторами шайб стали Ігор Мережко та Данило Трахт, які виступають за кордоном.

Проти французів зайвої метушні вже не було. Як наслідок, мінімум необов'язкових втрат шайби. У третьому періоді команда грамотно переміщувалася у власній зоні та проводила комфортні зміни. Перемога була абсолютно заслуженою. Та й рахунок міг бути переконливішим, якби Олександр Пересунько реалізував буліт у дуелі з Кентеном Папійоном.

У матчі проти Казахстану сталося те, що українським гокейним збірним вдається нечасто — команда майже ідеально реалізувала свої моменти. На жаль, максимального результату досягти не вдалося, але навіть один бал залишав Україні шанс на підвищення.

Своє завдання українці виконали — обіграли Японію (3:1). Можливо, подекуди занадто глибоко сідали в оборону, через що Богдану Дьяченку довелося вкотре нагадати, чому торік саме він отримав нагороду Best Goaltender цього дивізіону.

«Синьо-жовті» своїм тиском і загостреннями регулярно змушували суперників порушувати правила. Важливий нюанс — жодного вилучення через викидання шайби за межі майданчика чи невдалий челендж в опонентів не було. Усі штрафи стали наслідком саме активних дій українців. У підсумку команда реалізувала п'ять більшостей — колосальний прогрес порівняно з минулим ЧС.

Окремо варто відзначити й гру спецбригад меншості — лише одна пропущена шайба. Втім, найбільше вражає інше. Усього 16 штрафних хвилин у настільки напружених матчах — це показник дуже високої дисципліни. Українці не поступалися суперникам у швидкості та практично не допускали тактичних провалів, які доводилося б «гасити» фолами. За цим показником збірна України розділила лідерство з Казахстаном. Але навіть казахи двічі пропустили у форматі «4 х 5», тоді як українців засмутили лише поляки.

Богдан Дьяченко провів усі матчі від старту й до фінальної сирени. Безпосередньо на льоду його не було лише хвилину і 27 секунд — коли воротар залишав майданчик через відкладений штраф. Проти Польщі він брав своє, хоча й не здійснював чогось надзвичайного. У матчі з Францією була одна шайба, яку можна назвати воротарською. Та загалом голкіпер «Полонії» відіграв турнір на дуже високому рівні: 17 сейвів проти Литви, 38 — проти Казахстану та 32 — у грі з Японією. Показник 92,3 % відбитих кидків — справді гросмейстерський рівень. Хоча варто визнати, що цього року загалом воротарі на турнірі демонстрували дуже сильну гру.

У травні наступного року збірна України вперше з 2007-го виступить в елітному дивізіоні ЧС. Та варто залишатися реалістами. Перші три-чотири матчі можуть дуже швидко повернути всіх із неба на землю, бо суперниками стануть Канада, Фінляндія, Швеція, Чехія. Навіть Німеччина з Латвією також зможуть показати, що є ще куди рости.

Але в другій частині групового етапу можливі зустрічі з Австрією, Італією, Угорщиною чи Словенією. І тут уже можна буде говорити про реальні шанси на боротьбу. Тим паче, що останніми роками на юнацькому та молодіжному рівнях українські збірні не раз перегравали цих опонентів. Тож чому б не перенести цей прогрес і на рівень головної національної команди?