Відданий канадський волонтер

Благодійники невпинно кажуть, що не буває занадто малої пожертви, а в теперішні часи падіння зборів додають, що дедалі важливіше допомагати регулярно. У торонтівській громаді за роки російсько-української війни «професійними» фандрейзерами навчилися бути всі. Серед медиків ледь не найпомітнішим став оптометрист Ричард Гарійчук. Уперше він побував в Україні 1975 року. Тоді 18-річному студентові з Канади випало познайомитися у Львові з дисидентами та репресованими патріотами незалежної України. У роки Євромайдану знову поїхав до України, згодом був частиною канадських ініціатив допомоги, а в часи окупації Криму та вторгнення росіян у східні області України відкрив збори під парасолькою «Армія SOS» у Канаді.

— Коли війна почалася 11 років тому, однією з перших ініціатив нашої родини були збори та доставка в Україну найрізноманітніших товарів першої необхідності. Ми взяли на себе оплату відправлення. Тоді дуже підтримала компанія Meest, запропонувавши унікально низькі ціни на посилки, а ми посилали їх сотнями коробок. Жоден долар від зібраних фондів не пішов тоді на транспортування, лише на закупівлю необхідного.

2017-го п. Гарійчук долучився до підтримки українських спортсменів із числа ветеранів під час проведення Invictus Games у Торонто. В останні ж чотири роки, коли війна закрутила у свої жорна величезну кількість людей, подружжя та вузьке коло громади сконцентрувалися на дронах.

— Щиро вважаю, що ми занадто часто бачимо порушення обіцянок і відсутність належної допомоги з боку Заходу. У результаті сотні тисяч людей постраждали від війни, втратили домівки, здоров’я та життя, тисячі дітей були просто викрадені з родин.

У залі UNO Bistro зібралася змішана публіка: і народжені в Канаді, і новоприбулі в Торонто, і привезені батьками багато десятиліть тому діти еміґрантів ще радянської доби, і люди взагалі не українського походження. У перервах між відео про підопічних військових заходить мова про залучення. Люди розповідають, що для одних регулярна підтримка зборів є системною практикою, закладеною в бюджет родини, а для інших — навпаки: часто куплений дрон спонтанним рішенням у відповідь на звернення волонтерів.

— Торік із нами тут був Тарас Мокрій. Цього літа зустрів тут його кузена Петра. Він запитав мене, скільки коштує один дрон, і, почувши, що приблизно $2,700, одразу погодився дати повну суму. Уже за п’ять хвилин повертається й каже, що порадився з дружиною Іриною й вони оплатять відразу два.

Результатом звітного вечора стали ще $10,650 до загального фандрейзингу. Більша частина цієї суми була витрачена на купівлю дронів, а залишок пішов на теплий одяг і прямі перекази підрозділам з Кривого Рогу. А на четверту річницю вторгнення Росії до України, клініка Ричарда й Ольги зібрала більше $7,000 для закупівлі дронів серед клієнтів бізнесу.

— То ви займаєтеся багатьма напрямками одразу в громаді та через бізнес. Чому саме такий стиль допомоги обираєте для себе?

— Не бачу, аби в діаспорі була чітка та зрозуміла стратегія і місце. Немає стрижня, бо з 1990-х жоден президент України не окреслив чітко всього спектру завдань і не спілкувався з діаспорою. Ми кидалися хлопців одягати та екіпірувати, потім збирали на дрони, машини, оптику, засоби радіоелектронної боротьби, просто передавали гроші.

— Чому зупинилися на форматі прямої допомоги?

— Найбільшу допомогу все одно надають уряди. Біда в тому, що уряд Канади не може передати конкретній благодійній організації чи підрозділу в Україні, мусить бути взаємодія двох урядів, а це все час. Ми зібрали на зустрічі гроші та негайно відправили дрон із тепловізором. Він коштував $8,000, як машина. Та наші підопічні сказали, що цей дрон важливіший за авто, тож ми купили потрібне і збирали ще.

— Ви часто повідомляєте про комунікації з урядовими організаціями, підіймаєте гострі теми самі та вступаєте в дискусії про активність...

— Я вмію писати листи до посадовців і депутатів, арґументовано викладаючи позицію та претензії. Мені допомагає і моя професія, і соціальний капітал у канадському суспільстві. Було б добре, аби в наших суботніх школах дітей вчили реагувати на те, що їм болить і де їм пече від несправедливості, розказували, яка урядова аґенція чим опікується, тренували дебатувати і доводити опоненту свою позицію. Мені раз вдалося, інший склалося, і тепер не здаюся, не боюся відмов і не відступлюся, якщо мені щось важливо.

— Які з попередніх проєктів чи ідей вважаєте вдалими?

— Мій внесок був визначальним у Invictus Games у Торонто 2017 року. З тої пори багато часу минуло та не всі готові будуть визнати мою версію тодішніх подій, але я робив презентацію з комітетом, мав листування і впевнений, що ця моя діяльність була тоді важливою. І ще, ми зірвали російський концерт до 9 травня.

— В Торонто чи в Україні?

— До 9 травня 2014 року росіяни приїхали до Торонто з програмою оркестру «Віртуози Москви». Ми надрукували банер десь 3 х 4 м із написом «Співаков (керівник цього оркестру. — Ред.) підтримує аґресію Путіна», принесли його на концерт і розгорнули з балкону, наші інші люди зі зали фільмували відео. Зала зашуміла, Співаков дириґує, але озирається. Нас вивели, звісно. Потім була хвиля заяв і адміністрації зали, яка їх приймала, промоутери виправдовувалися, та й сам Співакова в інтерв'ю після гастролей згадував, що його в Торонто не дуже тепло приймали.

— А як люди реагують на політичні та соціальні посили, що через вас і команду отримують?

— Мусив із одним клієнтом-поляком попрощатися через його ставлення України й інформації тут, просто попросив його покинути офіс. І мені б хотілося, аби таких, як я, було набагато більше. Пересічному українцю в Торонто теж варто обирати лікаря, магазин, механіка чи депутата, звертаючи увагу на їхнє ставлення до України, наявність зборів і позицію. Бо ми часто ідемо за українським прізвищем чи мовою, та не питаємо ні про донати, ні про позицію. У громаді є інші лікарі-оптометристи, тож у мене мала би бути конкуренція, але не відчуваю її, бо до мене ідуть люди, які знають, що Гарійчук із тих оплат віддасть на армію та згори збере ще.

— Ви свідомо намагаєтеся розбурхувати товариство навколо себе?

— Звісно, є люди, які мені дорікають, що гострий на язик і розколюю громаду. Днями буквально близькій мені людині з України відповідав на зауваження, що це теж потрібно, бо мають бути члени спільноти, які вказують на вади та прогалини, вміють любити, як душу, а трясти, як грушу. Я з тих, хто бачить анонс незрозумілої чи ворожої події, спонсорів, телефонує і запитує.

— Ви брали участь у розмові про канадських спортсменів із команд НГЛ, яких не вважаєте українцями. Це з таких прикладів?

— Там була розмова про українські прізвища. Але покажіть, що він зробив для громади, чи зібрав на військо, чи називається українцем. Часто в біографії, крім дідуся, який переїхав до Канади, на жаль, нічого більше людей із громадою й Україною не пов’язує.

— Які зараз головні завдання та виклики для української справи в діаспорній громаді?

— Мені здається, що у світі стало забагато симпатій до росіян. Вони навчилися вдавати жертв путінського режиму, і нам усе важче пояснювати складну спільну історію та тримати цю лінію живою. А для того, аби в університетах відбулися якісь зміни, це мають бути студенти звідти, які щоразу приходять і пояснюють про російські студії та аґресію війни. Чи є у нас media watch (проєкти системного дослідження медіа всіх типів на предмет маніпуляцій та пропаґанди, що просочується в медійний простір. — Ред.) в українській громаді? Немає. Для мене значна частина проєктів виглядає як пацифікація, ми намагаємося закохати в себе там, де треба різко битися та боротися.

Загалом у здобутках великої збірки Ричарда Гарійчука та групи його підтримки — два десятки дронів, планшети, комплектуючі, автівки, регулярні закупівлі одягу та прямі грошові перекази підрозділам на їхні поточні потреби.

— У нас тут є прапор, підписаний військовими з України. Хочу, щоб ми тримали в голові: щонайменше половина з них не повернеться з війни. Це безжальна статистика, адже ці люди служили або служать на передовій, і звідти далеко не кожен повертається. А ті, хто витримає всі бої, часто матимуть серйозні травми, втрачені кінцівки чи важкі поранення. Торік на цій зустрічі з нами був Богдан, солдат Третьої штурмової бригади Збройних сил України, родом із Гамільтона під Торонто. Служив, поки міг, був серйозно поранений і демобілізований, але залишився в Україні працювати на мілітарну компанію, щоб і надалі допомагати країні захищатися.

Прапор із підписами, екрани з військовими у клініці та звітні пости Ричарда Гарійчука й інших волонтерів громади нагадують, що за кожною збіркою стоять конкретні збережені життя. І поки триває війна, питання не в тому, скільки вже зроблено, а в тому, що кожен готовий зробити далі. Долучитися до зборів Ричарда та Ольги можна напряму через клініку (розташована на розі Bloor & Islington), онлайн або на подіях команди.