Такі різні, такі рідні

Так можна сказати про групу художників українського походження, чиї роботи представлені в галереї Музею Тараса Шевченка в Торонто. На відкритті виставки виступили Людмила Погорєлова, директорка музею, та відома художниця Марія Антонів. Автори полотен об’єднані спільною батьківщиною — Україною, надихаються її давньою народною і сакральною культурою. І водночас їхні творчі манери — різні. Це й абстракція, й сюрреалістичні елементи та різноманітні візуальні мови. Проте варто наголосити на тому, що відкриття виставки відбулося напередодні Міжнародного дня всіх закоханих. Тому основною темою представлених на виставці полотен була її величність Любов.

Саме таку назву (Love, олія, полотно) має картина Олександра Гутирі. З одного боку вона виконана в притаманному художнику модерному стилі абстракції. А з іншого вирізняється серед робіт маляра. Адже в своїх картинах художник використовує безліч кольорів із різними відтінками — червоного, зеленого, жовтого, синього У Love же Олександр послуговується лише одним жовтогарячим кольором з теплими, не яскравими, а приглушеними відтінками. В такому сяйві перебувають дві постаті — чоловіка, який грає на сопілці, і жінки, кому присвячена ця мелодія. Ми, звісно, не можемо її чути, але уявляємо, що мелодія ця ніжна і прекрасна, як почуття любові.

Спокійний жовтогарячий колір домінує і на полотні Олександра Гутирі Where Lines Relax (олія, полотно). І справді, дивлячись на цю картину, відчуваєш якесь душевне умиротворення, буття без гострих кутів, а лише з плавними, теплими лініями.

Як і в Олександра Гутирі, полотна Романа Зузука пронизані любов’ю. Але це любов не та, що літає за хмарами й живе лише у мріях. Вона земна й реальна. Та в цю реальність вплітається ледь вловимий сум за чимось далеким і недосяжним — він виникає несподівано, майже непомітно. Саме таке відчуття постає перед представленою на виставці картиною Happy Couple.

Творчість Романа важко визначити однозначно. Художник вміло поєднує різні стилі — буденність і фантазію, простоту й екстраординарність, органічно вводить елементи українського народного мистецтва. Йому імпонує мистецтво багатьох епох — від ренесансу до модернізму, однак у підсумку це не еклектична суміш, а цілісне й збалансоване авторське бачення, сфокусоване на людині та її внутрішньому світі — світі мрій, переживань та емоцій.

Картини п. Зузука сприймаються як нерозгадані кросворди, що приховують глибокі таємниці та відкривають нові сенси з кожним наступним поглядом. Атмосфера його полотен наповнена теплим, гармонійним колоритом, який природно поєднується з ретельно опрацьованими фігурами. Елементи пейзажу інколи переходять у саме тіло персонажів. У його картинах люди — іноді в компанії риб чи курей — сміються, дискутують, просто живуть. Його праці сповнені оптимізму й меланхолійного гумору, якого так бракує в нашому сповненому парадоксів житті.

Полотно Романа Зузука Walk With A Hen за сюжетом відрізняється від Happy Couple. Воно створене за народними мотивами, з притаманним українцям гумором, і водночас зберігає ту саму теплу людяність, що єднає всі роботи митця.

Ідея полотна Олександри Лицак She Takes Care ґрунтується на образі жінки-берегині поколінь родини. Вона невидима, але її присутність відчутна. Її руки одночасно ніжні та сильні, дбайливі — вона опікується квітковим горщиком, символом людських поколінь, оберігає їх і піклується.

Тема материнської любові притаманна творчості Олександри, випускниці Львівської художньої академії, матері трьох дітей, які потребують турботи й уваги, водночас надихаючи на творчість. На виставці представлені також її натюрморти Still Life With Kosiv Vase і Flowers That Smell Like Honey. Здавалося б, звичайні кульбаби, але пензель художниці перетворює їх на символ рідної України — такої далекої й одночасно близької.

Для Віктора Дейсуна, автора триптиха Territory, Україна далека лише географічно. Рік тому він залишив рідну землю та переїхав за океан. На Батьківщині працював у виставковому відділі Національного заповідника «Софія Київська».

Автор став свідком того, як у рідному місті, серці України, палали будинки, гинули люди, як плакали матері та діти від розпачу. Подібне відбувалося й в інших містах та населених пунктах країни. Тому він назвав свою роботу Territory — різнокольорові прямокутники на синьому, зеленому та червоному тлі. Але це не просто геометричні фігури: вони символізують певні території української землі — захоплені рашистами і ті, що потерпають від ворожих ракет і дронів. Кольори напружені, тривожні, але не безнадійно темні. Чорний не домінує, адже автор вірить у перемогу над ворогом і в те, що Україна відродиться з попелу, як Фенікс.

Ольга Турко — реставраторка за фахом, освіту здобула в Харкові. З 2022-го мешкає в Торонто. На виставці представлений її диптих Bloom & Shadow (мішана техніка, папір).

У цих роботах художниця працює з лаконічною мовою графіки. Обидві композиції поєднані двома великими червоними плямами, нанесеними одним виразним жестом, — саме вони задають настрій і формують внутрішню напругу. У диптиху чорно-біле цвітіння оживає під впливом червоної тіні — кольору життя й внутрішньої сили. Диптих є результатом пошуку та експерименту та підкреслює пошук балансу між імпульсом і формою. Контраст червоного й стриманого сірого кольору формує простір для інтерпретації.

Автор полотен Green Frame і Baran — цікава та багатовимірна особистість. Про себе він каже, що пощастило зростати у великій творчій родині: першим учителем став батько, а поряд завжди були академічні роботи дідуся. Саме вони сформували його перші естетичні орієнтири та любов до живопису.

У підлітковому віці Михайло почав самовиражатися через графіті. Це захоплення мало на нього глибокий вплив і допомогло усвідомити, наскільки сильним є його внутрішній зв’язок із творчим процесом. Згодом це вилилося у власну художню мову, яку він окреслює як стиль «академічного вандалізму» — поєднання академічного живопису з вуличною культурою й естетикою графіті.

У свої твори митець вводить експериментальні лінії й яскраві акценти, які подекуди сприймаються неоднозначно, однак саме ця напруга між класичною формою та вуличною експресією привертає увагу глядача.

Показовою є картина Green Frame — класичний натюрморт у стриманій, темній гамі. Водночас зображення обрамлене яскравою зеленою рамкою, з якої стікає фарба, ніби її щойно нанесли на полотно. Цей жест порушує традиційну цілісність композиції, ставить під сумнів межі зображення й простору картини. Чому так? Відповідь кожен глядач знаходить для себе сам.

На полотні Baran зображений кухлик у формі керамічного баранчика — майже сентиментальний об’єкт, виконаний у традиційній живописній манері. Проте поруч — ряд яскраво-червоних, гострих ліній, що врізаються в спокійну композицію. Саме тут найвиразніше проявляється поєднання академічної школи та графіті як способу художнього жесту.

Вікторія Макарова ось уже понад 14 років працює царині живопису. Як і Роман Зузук, вона черпає натхнення в українському народному мистецтві. Проте надає перевагу декоративному розпису. Та хоч культурна спадщина грає важливу роль у її творчості, Вікторія намагається знайти свою інтерпретацію традиційних українських мотивів. Приклад тому — подане на виставку полотно Flower of Hope. Це декоративний малюнок, що нагадує самчуківський розпис — створена уявою автора казкова квітка. Та роботи п. Макарової це творчий діалог між традицією й інновацією. Вивчаючи український народний мистецький досвід, малярка все ж прагне відображати сучасну естетику. Так, на виставці експонується її картина Sunflowers (акрил, полотно). Робота традиційна і водночас сучасна. Адже соняшники — український символ рідної землі. Також він є атрибутом світового образотворчого мистецтва. Візьмімо хоча б відому картину Ван Ґоґа. Проте в кожного митця ця квітка — різна. Якщо соняшники Ван Ґоґа — яскраві, світлі, як саме сонце, то Вікторія використовує приглушені тони. Її соняшники трохи нахилені, але все ж — незламні. Як і Україна.